«Поезія для мене це те, чим керує “рука космосу”…» – Леся Мудрак

Написано Образ Мистецтва

Леся Мудрак (Олеся Мудрак) ‒ відома в Україні і далеко поза її межами письменниця та громадська діячка. У 2016-ому році разом із Іваном Драчем та Віталієм Скоциком стала засновницею Всеукраїнського літературного конкурсу імені Григора Тютюнника, який єдиний в Україні, що стосується сільської та аграрної тематики. Леся Мудрак – смілива у своїй творчості й літературі, незалежна в житті та рішуча у власних діях. Через влучно підібрані слова, їй як нікому іншому, вдається розкрити образ жінки ‒ витонченої й різкої, збудженої та меланхолійно-спокійної, закоханої та ображеної… Про літературний конкурс імені Григора Тютюнника, а також власні сміливі кроки у літературі на шляху до свого Олімпу, Леся Вікторівна розповідає у інтерв’ю.

 —  Восени минулого року відбувся четвертий конкурс імені Григора Тютюнника на сільську та аграрну тематику. Чи не завадила пандемія проведенню заходу і взагалі конкурсові? 

– Так, конкурс ім. Григора Тютюнника заснований наприкінці 2016-го року Героєм України, класиком нашої української літератури – Іваном Драчем, політичним діячем і нині очільником партії “Країна” – Віталієм Скоциком, директором видавництва “Саміт-книга” – Іваном Степуріним, відомою громадською діячкою і очільницею Вишгородського музею – Владою Литовченко, ну і, власне, мною. Ось це ті п’ять осіб, які стояли біля витоків народження літературного конкурсу. Нині його крилами є партія “Країна”. Цьогоріч ми вирішили відійти від тематичних обмежень, тому з усіх куточків України надходили твори різних жанрів: любовна лірика, різнотематична проза, надсилали навіть декілька п’єс! Також дуже цікаво було читати рукописи на соціально-філософську тематику. Журі на чолі з академіком НАН України, директором Інституту Літератури – Миколою Григоровичем Жулинським розглядало і обговорювало надіслані рукописи, а цього року їх – 705! Насолода занурюватися у тексти молодих літераторів, відшукувати у художніх образах щось унікальне, неповторне… Пандемія, звісно, не пройшла повз літературно-мистецьке життя, тому церемонія нагородження відбувалася в карантинних умовах. Символічно, що саме 9 листопада – у День української мови і писемності – ми вітали лауреатів і переможців четвертого конкурсу ім. Григора Тютюнника. Театр “Сузір’я”, за традицією, приймав талановитих людей у своїх стінах. Навіть обмеження і такий буремний час не змогли зіпсувати свято Літератури.

—  На черзі п’ятий конкурсний сезон, тож скоро має початися прийом заявок на цей конкурс? А взагалі в Україні багато авторів, які по-справжньому зацікавлені в аграрних темах, письмі про село?

–  Насправді, питання про ювілейний – п’ятий конкурсний сезон – ще відкрите. Але я впевнена, що він нам подарує нові талановиті рукописи. Аграрна тематика не може бути неактуальною, зокрема, для письменників, що нерозривно пов’язані зі своєю землею, корінням. Коли у художньому тексті автор змальовує село щиро і відверто – читач, певне, на енергетичному рівні відчуває силу і неповторність нашої країни.

Але я підкреслюю ще раз, що далі цей конкурс не обмежуватиметься тематично. Чекаємо на талановиті  твори.

—  У своєму конкурсі за чотири роки Ви відкрили немало нових імен у літературі. Чи були автори, які лише завдяки конкурсу Григора Тютюнника поставили свій перший автограф?

– Звичайно! Зважаючи на те, що конкурсний відбір рукописів відбувається абсолютно чесно (усі роботи закодовані, члени журі навіть не знають стать конкурсантів), протягом чотирьох років у сучасний літературний процес увійшли справді талановиті і цікаві автори. Це і Юлія Бережко-Камінська, Ігор Стамбол, Ірина Сажинська, Олеся Міфтахова, і цьогорічні переможці: Вікторія Оліщук і Юлія Сільчук. 

—  Якщо повернутись до Вашої творчої діяльності поетки, то коли особисто Ви поставили свій перший автограф? Яка це була книжка? 

– Ще на другому курсі університету вийшла моя перша поетична збірка “Шалений спокій вічномиті”… А згодом, також у студентські часи, світ побачила моя достатньо відома книга еротичної лірики “Оголена самотність”. 1000 примірників розійшлися майже одразу, книга мала шалений успіх…

— Дозвольте поцікавитися, Ви здобули ступінь кандидата філологічних наук завдяки дослідженню еротичної тематики у літературі, тож чи можна назвати цей ступінь саме “кандидат еротичних наук”?

– Так, захистила першу в Україні дисертацію на “пікантну” тему “Еротична лірика, жанрова специфіка та ідіостилі”. У цій науковій роботі дослідила, як то кажуть, усю українську літературу зі споду… Бо несправедливо залишаються без уваги і належного сприйняття справжні перлини у творчих доробках наших письменників. Тема еротики була мені близька –  сама тоді багато писала в цьому жанрі – тому хотіла декодувати безліч еротичних текстів в історії української літератури. Захистилася, але не без складнощів. На жаль, не вся академічна спільнота може сприймати такі провокативні, але водночас, невід’ємні теми в літературі… А “кандидатом еротичних наук” мене жартома  охрестили відомі видавці, письменники Брати Капранови. Так і прижилося)))

—  Як Ви гадаєте, як би сприйняли Вашу творчість, скажімо, років 30-40 тому, коли на такі теми було накладено жорстке табу? 

– Еротика і тілесність завжди посідали важливе місце і в житті звичайних людей, і в літературі. Мої еротичні тексти можуть сприймати далеко не всі зараз. Але гра і провокація у всі часи інтригує, заворожує… Це ж одвічні теми – любов-тіло-філософія буття, фемінне-маскулінне. Питання тільки у готовності реципієнта зануритися і відчути метафоричне полотно тексту, декодувати художньо обрамлені натяки… Час на це не впливає, бо, незважаючи на політичні системи і “норми” суспільства, знаходяться ті, хто вміє насолоджуватися творчістю. 

— Ваші вірші особливо близькі жінкам, бо читаючи, кожна бачить в них якийсь епізод зі свого життя. Скажіть, а як до таких поезій ставляться чоловіки? Можливо, Вам доводилося чути від протилежної статі якісь особливі коментарі щодо своїх творів?

– Думаю, немає нічого дивного у тому, щоб говорити про “жіночу” і “чоловічу” поезію, наприклад. Текст віддзеркалює енергетику автора, передає читачу найтонші  душевні ретроспективи, надриви поета чи поетки. Тому, напевне, жінки можуть переживати “жіночі” тексти цілісніше, вбачати в них спільні жіночі архетипи. Але й чоловіки знаходять свою тональність у “нотах” моїх поетичних і поезопрозових текстах. Поєднання чоловічого і жіночого – аура любові, гармонії – без цього світ не може існувати…

—  Чи пишете зараз на еротичну тематику?

– Поезія для мене це те, чим керує “рука космосу”. Коли кожен рядок, ніби струмом, проходить крізь тебе. Тому ніколи не пишу “вимучені” тексти, які базується тільки на “техніці” строф… Еротика – гра. Треба бути азартним гравцем і ніколи не програвати.

Вважаю, що вичерпала себе в еротичній тематиці, уже давно не пишу еротичну. Можна сказати, що пережила творчу трансформацію: на початку 2020-го року світ побачила моя нова книга “Поміж жіночих звивин”. Можна посмакувати міжжанровими експериментами, зокрема, поєднанням поезії і прози у своєрідних поезопрозових етюдах. У них – протиріччя, і антонімізм, і я б навіть сказала, можливо, – боротьба зі свідомим і підсвідомим.  Нині – ера коротких повідомлень. Я не знаю, можна назвати їх навіть своєрідним щоденником серця. Мене завжди приваблював жанр літературного щоденника. Можна визначити цей жанр як художня сповідь. І мені так – комфортно, я почуваюся в цьому гармонійно, хоча… Хоча не виключаю, що мине, скажімо, три, чотири, п’ять років і я розширю свої жанрові кордони – спробую себе в розлогій романістиці, бо сюжетами життя мене наділяє щедро. Тільки би вистачило часу і терпіння талановито їх викласти на папері, бо масової літератури на українському книжковому ринку достатньо… Не кваплюсь із романом. Нехай мої звивини попрацюють у поезопрозі. “Поміж жіночих звивин” – своєрідний меседж моїм читачам, від нової Лесі Мудрак.

Спілкувалася Аліна Шевченко