Цей дуже талановитий художник, в основному, знайомий нам по знаменитій картині “Купання червоного коня”, написаній в 1912-му році. Традиційно картина сприймалася як передвісник революції в Росії, хоча сам майстер трактував її як підсвідоме відчуття прийдешньої війни (Першої світової). На ділі ж, художник був різноманітно обдарованою людиною і займався не лише живописом, але і керамікою, розписами і створенням декорацій для різних театральних постанов.
Він народився в простій сім’ї наслідуваних шевців в місті Хвалинське в тодішній Саратовській губернії, в 1878 році. Його батько прославився тим, що був єдиним на все місто шевцем, що не торкався до спиртного. Причиною тому була страшна трагедія дитинства, що дала синові прізвище “Водкін” і найсильніша відраза до алкоголю. Його батько, в п’яному стані зарізав свою дружину і незабаром помер сам в страшній агонії. Оскільки батька звали Петром, то його діти отримали прізвище Петрови, а попутно і прізвисько – Водкіни.
Коли Сергій Водкін одружився на Ганні Петровій, якось природно виникло подвійне прізвище, яке стало передаватися у спадок.
Юний Кузьма не збирався ставати художником, він вчився в початковому училищі і планував стати залізничником. Проте, як це іноді буває, доля розпорядилася по-своєму. Знайомство з іконописом уразило юнака, і він став пробувати свої сили в мистецтві. Кузьма почав вчитися в Самарі у Федіра Бурова, але навчання перервала смерть учителя.
Доля ще раз втрутилася в життя майстра, коли його роботи потрапили на очі відомому архітекторові Роберту-Фрідріху Мельтцеру. Він забрав молоду людину в Санкт-Петербург, де допоміг йому з навчанням в Центральному училищі технічного малювання барона Штігліца, що згодом стало відоме нам як Мухинське училище.
Перша робота Петрова-Водкіна, як зрілого самостійного художника, чудово збереглася до наших днів. Це ікона в техніці майоліка на стіні церкви в Александрівському парку. Вона вражає одночасно і канонічністю образу, і новаторським виконанням.
У 1897 році художник перебирається в Москву, де до 1905 року вчиться в Училищі живопису, творення і архітектури в класі Валентина Сєрова. Наступні три роки він подорожує і вчиться в різних європейських країнах. В цей час на його живопис мають сильний вплив модернізм і символізм. Проте, згодом у нього з’являється власна оригінальна манера, яку можна вважати сплавом реалізму і відразу декількох сучасних течій в живописі.
У 1911 році художник стає членом об’єднання “Світ мистецтва”, через 8 років – одним із співзасновників “Вольфіла” – “Вільної філософської асоціації”, що проіснувала до 1924 року.
У радянський період роботи майстра були затребувані. Він писав мальовничі полотна, працював над графікою і створював декорації, викладав, писав статті з мистецтва та з задоволенням віддався літературній діяльності.
У 1932 році він став першим Головою відділення Союзу радянських художників в Ленінграді. Помер майстер в 1939 році, залишивши після себе величезну матеріальну і духовну спадщину.