Євген Луців «Гуцульська магія»
Псевдонаукові теорії про «арійсько-трипільське» походження українців, модні у 2000-ні роки, нині, схоже, переживають ренесанс. Одним із підтверджень цього є книга Євгена Луціва «Гуцульська магія». Здавалося б, назва ні на що не натякає, однак при цьому чималу частину книги займають оповідки про таємну історію українців, про те, що галли й галичани суть одне, про українське походження Христа і прочая, і прочая. Тому перш ніж говорити, власне, про книгу, необхідно сказати бодай два слова про ґрунт, із якого вона проросла.
Коріння «проукраїнських» теорій сягає у ХІХ століття. Саме тоді західна інтелігенція захопилася окультизмом і містицизмом, причому одним з головних «гуру» окультних вчень була уродженка Катеринослава Олена Блаватська, засновниця «Теософського товариства» у США. Ідеї теософії були дуже популярні ще на початку ХХ століття – так, теософи згадуються у новелі Миколи Хвильового «Я (романтика)», написаній 1923 року: «Ага, ви теософи! Шукаєте правди!.. Нової?».
Паралельно з окультизмом почали поширюватися вчення про «таємну історію людства» – легенди про затонулі материки Атлантиду і Лемурію, північну країну Гіперборею, заховану в горах Тибету Шамбалу, сакральну «Імперію Рама» тощо. У ХХ столітті для означення всієї цієї белетристики виник спеціальний термін «палеофантастика». Саме звідси, очевидно, й беруть витоки месіанські оповіді про «таємну історію України», що розпочинається чи не від самого сотворення світу. Принаймні у 1920-ті роки ці теорії вже активно обговорювалися – і зокрема надихнули гумориста Остапа Вишню написати про «Країну Чукрен», розташовану «гонів із сотню за Атлантидою… на чималій просторіні від біблійської річки Сону до біблійської річки Дяну». У 30-ті роки зі зрозумілих причин на всі ці дослідження наклали вето – запанувала єдина партійна доктрина про колиску «трьох братніх народів».
Потепління клімату відбулося в кінці 1980-х – але, як завжди буває, разом із можливостями незаангажованого вивчення історії відкрилися також широкі можливості фальсифікацій та домислів. У 90-х одна за одною виходять книги про «арійське походження українців», «спорідненість української мови із санскритом» тощо. Власне, всі ці розповіді про Аратту-Оріяну-Антію (та її антипода Чорну Антію-Бізантію-Візантію) особливо не відрізнялися від легенд, зібраних філософами-містиками, такими як вищезгадана Олена Блаватська або ж таємничий Микола Реріх. От тільки якщо останні зовсім не претендували на наукову достовірність (Реріх у книзі «Держава Світла» взагалі зазначав, що легенди потрібні для того, аби навчити людину мріяти), то писання про аріїв-оріїв-орачів підносилися як найправдивіша версія історії України, і у 2000-ні деякі студенти почали навіть включати ці опуси до списків літератури своїх праць, від чого в їхніх наукових керівників більшало сивого волосся. На полях зазначимо, що такі самі «праісторичні» вчення були популярні і в наших північних сусідів, де отримали назву «ведична слов’янофілія» або по-простому – «довбослав’я».
До речі, одним із найпалкіших пропагандистів таких ідей був покійний гуморист Михайло Задорнов. Людина, яка в 90-ті жартувала про «тупих американців», у 2000-ні з нордичною серйозністю доводила, що слово «алкоголік» є не похідним від арабського «алкоголь» («аль-кохол» – дурман), а давньоруським визначенням «ал кого лик = чья рожа красна».
І хоча більшість відкривачів «таємної історії» до власне історичної науки відношення не мали (так, один із найперших «арійців» Юрій Канигін за освітою економіст, а його горезвісний «Шлях аріїв» визначається як «роман-есе»), проте були в тій когорті й професійні науковці – зокрема, відомий археолог Юрій Шилов, який доводив, що легендарна Аратта, з якою торгував Шумер, була розташована на території сучасної України. Проте у 2-й половині 2000-х наукова спільнота піддала різкій критиці «неоарійські» псевдонаукові теорії. Їхні головні популяризатори Ю.Канигін, І.Каганець, С.Плачинда, Ю.Шилов були названі «білим братством у науці».
Тема «трипільських аріїв» на деякий час затихла… аби знову зазвучати в кінці 2010-х. Так, у 2018 році виходить книга О.Козловської з гучною назвою «Розслідування підробки історії Русі. Правда проти Кривди». З неї можна дізнатися про «Антів, Античність і Атл-Антів», про те, що «Великий шовковий шлях починався з Києва», про «Згадування в Мегабхараті про річку Рось і легенду про Трипуру – аналог створення Києва», про «Будду Сак’ямуні – мудреця з роду саків-скіфів» і ще багато цікавого та корисного. Певно, це «цікаве» й спонукало дослідницю етногенезу українців Ольгу Шакурову відточити наукове перо й написати розлогу статтю «Апологетика та критика псевдонаукових гіпотез українського етногенезу: історіографічний дискурс» (журнал «Українознавство», 2019, №3), в якій наново піддати конструктивній критиці історичні фікції, що пнуться з-під землі, як мерці в американських фільмах жахів.
Назва книги Є.Луціва «Гуцульська магія» налаштовує на ліричний лад та очікування занурення в таємничий і прекрасний світ гуцульської містики, де звучать трембіти, де мешкають мавки й чугайстри, де велетень Юра-мольфар з «Тіней забутих предків» відвертає градову хмару… Власне, як казав Шельменко-денщик: «Воно все так, але трошечки не так». Бо перед тим, як мова піде про гуцульську магію, нас очікує невеличкий історичний екскурс – десь так на третину книжки.
Уже з першої сторінки автор починає не просто палити, а просто-таки шкварити глаголом. Виявляється, що «слово «магія» походить від давньоарійського «мога», що значить могутність … Магія (могія, від «мога», «могти», «могутність») – це не що інше, як технологія посилення могутності людини. Від арійського кореня «маг»-«мог» походять слова: маг (могутній, чарівник, волхв), магістр (первинно – начальник, вчитель) та ін.» Від такої навали історико-лінгвістичних новин середньостатистичний читач почне чухати лоба, під яким промайне зрадницька думка: «А воно мені треба?». Характерно, що це навіть не слова автора – це цитати з книги І. Каганця «Пшениця без куколю».
В «історичній» частині своєї книжки п. Луців посилається на таких гігантів «неоарійства», як Канигін і Каганець – цитати з їхніх книг складають половину даної частини, коли не більше. Посилання на професійних істориків часом теж виринають, але побіжно, тоді як двом «К» щедро виділяються цілі абзаци. Для обґрунтування викладеного автор послуговується т. зв. «фолк-лінгвістикою» – улюбленим прийомом міфологізаторів історії. Суть така: як доказ стародавнього походження українців береться якесь слово з прадавньої мови, до пари якому підшукується близьке за звучанням українське слово. Наприклад, слова «ватар», «далігушті», «небіш» із мови хетів ототожнюються з українськими «вода», «довгота», «небо» – і робиться відкриття: «Хети говорили українською!». Або ж ім’я Марія виводиться не від давньоєврейського імені Маріам («господиня»), а від українського слова «мрія» (винайденого Михайлом Старицьким у ХІХ столітті) – й звідси висновок: «Діва Марія та її син Ісус були українцями!». Подібне читаємо й у «Гуцульській магії». «Ім’я «галли» походить від «галас-голос-логос», тоді як «ім’я кельти – від слова «колоти», бо ж улюбленою зброєю кельтів була сокира, вона ж «колун». «Слово «мольфар» за своїм значенням і формою конструкції повністю відповідає етруським обрядовим словам: mulu (посвящати, жертвувати) fler (дар божеству)». Друїди – друвіди (від слова відати, знати). «Друвіди іменували себе «вепрами». Вепр був їхнім анімалістичним символом. У доарійський період (25-6 тис. до н. е.) вепр (бор, тобто «сильний, потужний») був тотемом України. Звідси Борією (тобто Землею Сили або Землею Вепра), а згодом Гіперборією називалась земля України». Слово «брахман» виводиться від українського «рахман» (праведник). Галли – то, звісно ж, гуцули. Цілковито серйозно стверджується, що Ісус Христос був галичанином. Бо – увага! – «Ні в Біблії, ні в іншому серйозному джерелі Діву Марію, Ісуса Христа ніколи не називали євреями».
Ну, а коли не євреї, то хто ж вони були? – Правильно, українці! І спілкувалися вони, звісно, українською: «Саме цією мовою Ісус промовив свої останні слова: “Елі Елі лема савахтані», тобто «Лельо, Лельо, лем з мя ся остані” … Дослівно ця фраза перекладається «Тату, Тату – лише зі мною останься». Отже Ісус говорив мовою Карпат, тобто карпатським діалектом української мови». І Христос, і всі його учні були галілеянами-українцями. Юдеєм був лише Юда Іскаріот (ну, ви зрозуміли). Більше того – Ісус був ще й характерником: «апостол Іван найкраще навчився в Ісуса характерницькому мистецтву невразливості», а Запорізька Січ була «православним військово-чернечим орденом з хрестиянською магією козаків-характерників». Отже, брешуть письменники, що описують бучні козацькі гульбища – козаки були ченцями! Смиренними та богобоязними. Ну і слов’яни традиційно іменуються «арійським етносом» – як же ж без арійства! Після такого розлогого лікнепу людина з достатньою освіченістю, але без достатнього терпіння відкладе цю книгу вбік (і то добре, коли відкладе, а не викине у вікно).
Але припустимо, що читач все ж мужньо подолав ці арійські бермуди і наблизився нарешті до основної теми книги – гуцулів, їхніх вірувань та магічних ритуалів. Ось тут, нарешті, мало б розпочатися цікаве. Але ні. Тобто, насправді, автор зібрав чималий матеріал про карпатські вірування, забобони, про відьом і мольфарів. Є тут і про Михайла Тарадуту з Буковини, що вважається прототипом Юри-мольфара, і про Михайла Нечая, останнього відомого мольфара, що відійшов 2011 року. Але систематизувати цей матеріал автор не зміг.
Книга є великим нагромадженням цитат, зібраних по всіх усюдах – від етнографічних праць та мемуарів до сучасної жовтої преси. За цими цитатами майже не видно автора. Його думка мала б проходити крізь текст червоною ниткою, зшиваючи зібрані ним матеріали воєдино. Але насиченість книги цитатами просто глушить голос автора. Якщо, наприклад, книга Громовиці Бердник «Знаки карпатської магії» (яку Луців також згадує у тексті) за своєї сумнівної науковості є зразком якісної роботи, обробки та подання матеріалу, зібраного під час спілкування з вищезгаданим карпатським мольфаром Нечаєм, то книга Луціва справляє враження або зошита, заліпленого газетними вирізками, або школяра, який, згадавши, що завтра треба здати реферат, почав гарячково шукати в Інтернеті цитати й тулити їх одна до одної.
Книга могла б стати цікавим збірником етнографічних матеріалів, але через невпорядкованість вкупі з псевдоісторичністю, на жаль, не стала. Не викликає довір’я і значна частина літератури, на яку посилається автор. Так, крім «Пшениці без куколю» та «Арійського стандарту» Ігоря Каганця й «Віхи священної історії: Русь-Україна» присутні, як це не дивно, видана в Москві книга О.Бичкова «Энциклопедия языческих богов» та видана в Мінську книга О.Мандзяка «Боевая магия славян», в анотації якої зазначено, що в ній «собраны сведения о народной магии русских, украинцев и белорусов». Просто тобі здравиця єднанню «браніх народів» – доволі дивно, що при створенні книги про карпатські вірування посилаються на подібні джерела. Не все гаразд і з мовою – навіть моє натреноване редакторське око часом починало смикатися від таких ляпів, як «християнського хрещення», «позбавилася страху» «на прикінці» «дійшовшими до нас»…
Нині, в непрості часи боротьби за державність і європейське майбутнє, у середовищі патріотичних інтелектуалів викристалізовується думка, що здоровий патріотизм напряму пов’язаний із деміфологізацією історії. Так, нам слід спокійно поставитися до того, що ми не найдавніша цивілізація на планеті, що наша мова не є похідною від санскриту (і навіть другою за милозвучністю). Але головне – що усвідомлення цього анітрохи не має применшувати любові до свого народу і своєї країни. Саме це і є патріотизмом здорової людини. «Лиш так змагаймо океани зла», – як писав покійний Іван Драч.
Автор: Дмитро Княжич
