«Джуманджи для чайників: Новий рівень»

Написано КіноТеатр, Новини

Коли чотири роки тому Sony оголосила, що готує м’який перезапуск “Джуманджи”, реакція користувачів мережі виявилася досить передбачуваною: переважно це був гнів. Після смерті Робіна Уільямса, на якому, по суті, і тримався цей фільм, пройшло трохи більше року, а тому думати про сиквеле без його участі зовсім не хотілося. Участь всюдисущого Скелі і Джека Блека, що нестримно виходить в тираж, теж оптимізму не вселяло.

Словом, усі чекали фіаско рівня ремейка “Мисливців за привидами“. Але вслід за прем’єрою небажаного перезапуску посипалися рецензії, які у більшості своїй виявилися позитивними.

Так, “Заклик джунглів” абсолютно несподівано показав, що переосмислення класики 80-90-х може бути і шанобливим по відношенню до оригіналу, і самодостатнім, і просто якісним. Звичайно, до камбека рівня “Дороги люті” нові “Джуманджи” не дотягували, але це була приємна пригодницька комедія, яка ще й зібрала у світовому прокаті без малого мільярд доларів – чим, зрозуміло, прирекла себе на сиквел.

Отже, після подій “Заклику джунглів” пройшло два роки. Красуня Бетані подорожує по світу і займається благодійністю, качок Фрідж підкорює нові спортивні висоти, а скромниця Марта вступила до престижного університету. Не склалося тільки у Спенсера. Він переїхав в Нью-Йорк, знову відгородився від усіх і навіть тихенько пішов із стосунків з Мартою. Все, що у нього залишилося, – нездорова тривожність, самотність і спогади про найяскравішу пригоду, яку тільки можна уявити. Але ж удома в підвалі все ще лежить магічна консоль. Її ще можна полагодити. Ще можна повернутися в Джуманджи.

Правда, Спенсер не чекав, що вслід за ним в гру відправляться не лише колишні друзі, але також буркотливий дідусь, що приїхав у гості на канікули, і його престарілий приятель.

Дух Денні де Віто в тілі Скелі – джерело більшості робочих жартів у фільмі

Деконструкція хеппі-енда – це, мабуть, найстандартніша зав’язка будь-якого сиквела. “Ви думали, далі вони житимуть довго і щасливо? Ха, не тут-то було! Ми відміняємо досягнення головних героїв! Як вам таке”? Зло переможене – але не зовсім, ворог тепер крутий – але не безсмертний. Спостерігати цю схему у дії можна прямо зараз в “Холодному серці 2”, або майже у будь-якому іншому фільмі з цифрою в назві. Це старомодне, але необхідне кліше: потрібно ж якось примушувати персонажів знову рости над собою і щось пересилювати.

Проте “Джуманджи” надає йому трохи більше природності – в основному завдяки Спенсеру у виконанні Алекса Вулфа. Він здається не просто кіношним невдахою, а юнаком з реальними психологічними проблемами, який вимагає (хоча, на жаль, не отримує) належної уваги з боку близьких людей. Через комплекси він дійсно міг відштовхнути усіх друзів і повернутися в звичний кокон – у підлітків так буває, і, на жаль, нерідко. А поодинокий похід Спенсера в зачаровані джунглі – це, по суті, чисте самогубство. Хочеться відмітити, що фільм це не замовчує, а чітко промовляє вголос: “Хлопці, не замикайтеся в собі, не соромтеся просити про допомогу”. Цінне посилання для передноворічної комедії.

Хоча сперечання Скелі-де Віто з Хартом-Гловером – окреме задоволення

“Новий рівень” взагалі несподівано підкуповує душевністю. Звичайно, створювався він, передусім, заради грошей, але при цьому команда сценаристів явно працювала на совість. Окрім соціальної ізоляції, тут зачіпаються теми дорослішання, коли шкільні друзі не бачаться по півроку, вважаючи це нормою, і старості, яка для одних може бути порою жалю, а для інших – кращим часом в житті. І усе це подається без зайвих нотацій, нехай і з типово голівудським пафосом.

Проте, головне в третій частині “Джуманджи”, як і в попередніх випусках, – це персонажі. Все, що відбувається у фільмі, відбувається не лише заради демонстрації дорогих спецефектів, але і для розкриття або розвитку героїв. Скажімо, сутичка з агресивними мавпами потрібна для того, щоб ось цей персонаж, що досі вважав себе безкорисним, освоїв цінну навичку. А під час втечі від зграї страусів геть, тим двом доведеться рятувати один одного, незважаючи на давню сварку. І хоча перед нами знову здебільшого архетипи, усі вони оживають або в непогано написаних діалогах, або завдяки акторській грі.

З нею тут взагалі все чудово. Центральна задумка нових “Джуманджи” – в аватарів може вселитися хто завгодно – відкриває перед провідними зірками майже безмежний простір для відвертого лицедійства. І, в першу чергу, це стосується Дуейна Джонсона і Кевіна Харта. По суті, Денні де Віто і Денні Гловер з’являються у фільмі лише для того, щоб потім їх зіграли Харт із Скелею, сміховинно копіюючи міміку і манери прототипів. Джонсону, здається, комедія взагалі йде куди більше, ніж карикатурна брутальність “Форсажів”, а в ролі сварливого діда він як актор розкривається краще, ніж в усіх блокбастерах останньої пари років. Харт прекрасно доповнює його своїм злегка блаженним дідусем Майло, якого хлібом не годуй, дай згадати доречну (чи недоречну) байку. Джеку Блеку цього разу дістався образ темношкірого качка Фріджа, і, хоча він з нею непогано справляється, ближче до фіналу видно, що в ролі гламурної дурної Бетані комік міг розгулятися куди як ширше. А ось Карен Гіллан пощастило ще менше.

Ще трохи образливо за Рорі “Пса” Макканна з “Гри престолів”, якого притягнули на роль центрального лиходія. Хоча він і не лиходій зовсім, а швидше головний статист. Зрештою, “Джуманджи” – це все-таки відеогра, причому, судячи з виду консолі, у кращому разі 16-бітова. А тому і характер фінальному босові ні до чого – досить просто грізно гарчати і витріщати очі.

Сиквел тішить різноманітністю локацій. У кадрі не лише знайомі тропіки, але також і дюни, і засніжені вершини.

На цьому претензії до “Нового рівня”, загалом, закінчуються. Це дуже непогано написана, душевна і по-справжньому смішна пригодницька комедія, яка розвиває ідеї своїх попередниць. Її можна подивитися, щоб потім в підведеному настрої відправитися розгрібати справи до свят. А що ще потрібно від передноворічного блокбастера?!