Нагороди та досягнення цієї людини можна перелічувати довго і зацікавлено, але сьогодні закцентуємось на Дмитрі Михайловичу саме як на особистості з поетичною натурою. Його вірші — це фіксація внутрішнього стану, вони захоплюють і вражають з самого початку.
– Чи читаєте ви рецензії на свої вірші? Себто, цікавий вам так званий «фідбек»?
– Так, мені дуже важливо, що пишуть про мене. На фахову критику я звертаю увагу і роблю висновки. Особливо, коли літературний критик дійсно добре орієнтується в поезії, відчуває контексти, вловлює інтонації, помічає алюзії. Скажу більше, я отримую задоволення, коли по мені гостро проходяться ті, хто насправді є кваліфікованими і авторитетними експертами. Вказують на недоліки, які власне «замилене» око могло пропустити. Щоправда, нині в Україні, зовсім мало хороших аналітиків, що розуміються на цьому. Переважно, пишуть або про що книга, описують сюжет, або просувають певних авторів з міркувань внутрішньоцехової солідарності, або поливають все брудом аби виділитися і викликати скандал. Рівень літературної критики, нажаль, прямо залежить від гонорарів за рецензії. Наразі, через жалюгідну оплату, маємо і результат відповідний.
– В інтерв‘ю з Андрієм Альохіним ви говорили, що поезія передбачає паузи, в ній ви можете належати всім і лише собі. Чи не є поезія для вас такою собі медитацією?
– Поезія – це завжди медитація. І навіть, гостре й емоційне висловлювання – це спосіб знайти гармонію. Вміння вловити подих вітру, розставити слова у магічному порядку так, щоб відчувати – це воно, ось!
– Ким ви хотіли стати, коли були дитиною?
– Я хотів стати футболістом. Мені просто снилося як я – тоді ще на Республіканському стадіоні – забиваю вирішальний гол у ворота московського «Спартака». Власне, згодом це чудово зробив Сергій Ребров в рамках групового етапу Ліги Чемпіонів. Але я марив футболом все дитинство. Ридав, коли київське «Динамо» комусь програвало. З ранку до вечора бігав з м’ячем у дворі.
– Тож, повертаючись до поезії: «Артерія» —це швидше мелодекламація, а не хіп-хоп» — так ви сказали у вищезгаданому інтерв‘ю з Андрієм Альохіним. То як виникла взагалі ідея такої мелодекламації?
– Перша пісня «Забувай» – народилася після повернення з волонтерської поїздки на Луганщину. Саме тоді я познайомився з харківським композитором і виконавцем Борисом Севастьяновим. Я написав вірш, запропонував йому. А вже за тиждень ми виконували його разом на фестивалі, що проходив в Оперному театрі в Харкові. Таке от випадкове знайомство. Потім з’явилося ще кілька пісень, далі – ціла програма, в котру ми інтегрували читання віршів під джазову імпровізацію. Зараз в колективі є і трубач, і гітарист. Прийшов досвід, зросла якість виступів. Це вже не просто кілька пісень «під мінус», а повноцінна концертна програма з «живими» музикантами.
– Як ви ставитесь до Шевченка, «академіка в кожусі»? Чи не здається він вам вже аж занадто ідеалізованим та канонізованим?
– Поетична техніка зазнає змін. Зараз відштовхуватися від шевченківського канону в аналізі тексту – це те саме, що за критеріями лютневої музики оцінювати hip-hop jazz. Те ж саме стосується образу класика і його відповідності.
– На сьогодні точиться багато суперечок на тему необхідності вищої освіти для сучасної молоді. На вашу думку, яку роль відіграє вища освіта у сучасному українському суспільстві?
– Нічого краще за самоосвіту, на мою думку, бути не може. Зараз диплом сам по собі – важить для роботодавця не багато. Втім, навчання у ВНЗ дозволяє навчитися систематизовувати знання і працювати з літературою, інформаційними джерелами, пошуковими сервісами. Це важливо. Так само, як і певний набір базових знань, котрий, напевно, не буде зайвим. Дуже хочеться, щоб український диплом був сертифікатом високої якості, щоб його наявність гарантувала працевлаштування на гідній посаді з хорошим грошовим еквівалентом.
– Слова іншомовного походження, на вашу думку, руйнують чи збагачують мову? Йдеться про слова, що мають повноцінні аналоги/значення/пояснення в українській мові. Наприклад, слова «фідбек», «флешбек» і т. д.
– Мову словами не зруйнуєш. Насичення сучасної української англомовними запозиченнями є лише маркером трендів. Світ глобальний, тож ті чи інші мовні конструкції покликані спростити взаєморозуміння. На цей процес вплинути не просто. І – не факт, що слід це робити.
– Чого нам очікувати найближчим часом від Дмитра Лазуткіна: новий експромт як у випадку з «Артерією» або ж лірику?
– Я дописую книгу віршів. Сподіваюся, у 2021-му вона вийде друком. Водночас, не полишаю планів щодо музично-поетичного проєкту «Артерія». Це – цікавий майданчик для експериментів, що працює на нове звучання поетичного тексту. Хочеться, нарешті, зробити якісний професійний кліп. Знайти режисера, який би відчув наші слова і «вдягнув» їх у відповідний візуальний ряд.
А ще хочу аби ми разом з симфонічним оркестром виступили на палубі корабля «Гетьман Сагайдачний». Було б круто дати концерт у відкритому морі!
***************************************************
Ну що, малятка – настали й для вас щасливі часи-
З того берега просочуються голоси,
Хтось співає про те, що кохання минає,
Хтось переконаний, що його – взагалі – немає.
Хвилі здіймаються під тиском своєї ваги,
Все, що ми не зробили – нам було до снаги.
Вертаються бумеранги і луплять в серця.
Для того, хто був готовий битися до кінця –
Перемир’я – це нестерпно жорстока пора,
Бо війна це стан, бо коли завершиться гра –
Чорні лебеді не відрізнятимуть наших імен.
І світом правитиме манекен.
І будуть риби ковтати німі слова,
І тиша бринітиме – як ніколи – жива.
І будуть зривати маски, коли бракуватиме кисню,
Ті, хто любив себе так, як люблять вітчизну…
Різані вени ночі, дощ в душовій кімнаті,
Нам є на кого поставити у цьому чемпіонаті.
За вікнами пропливають журавлики паперові…
Так багато любові,
так багато любові!
**************************************
Волого так і тонко пахне хвоя,
І правий берег блима у вікні.
Це час такий – поема без героя.
Герої залишились на війні.
І небом пропливе хмарина сонна,
І ніби кожен сам за себе, кожен – сам…
Висить вода прозора, як ікона.
І праведник сповідується псам.
І хто вони – ці ближні, ці блаженні?
І хто кому суддя, якщо біда
Пронизує, мов голочки зелені,
Мов промені посріблені – гойда…
Ти берег – але де твої причали?
Ти мапа – але хто тобою йде?
По тихому фарватеру печалі
Пливе обличчя осені руде.
**************************************
Дмитро Лазуткін — відомий український, бронзовий призер Кубка світу з кікбоксингу та кік-джитсу, чемпіон України з козацького двобою, володар чорного поясу з кемпо-карате, спортивний коментатор, телеведучий. Одним словом, багатогранна особистість, з якою можна довго і цікаво спілкуватися.
Автор: Анастасія Скурська
