Дмитро Білько: “Тихий – це історія про ціннісні орієнтири у житті, про спосіб не зрадити себе”

Написано Образ Мистецтва

Новий 2021-й рік розпочинається значною датою – черговою річницею призабутого й досі ще малознаного педагога, мовознавця Олекси Тихого. Хоча кияни вже мають достеменно знати ім’я дисидента й політичного в’язня, який сконав у радянській тюрмі в 1984-ому році: в Солом’янському районі Києва пролягає вулиця названа на честь О.Тихого. Таку назву вона отримала два роки тому, замінивши стару й ганебну назву Виборзька (на честь міста Виборг в РФ). Тож для тих, хто ще не знає або не чув про захисника рідної мови на Донеччині, ми й підготували інтерв’ю з культурологом, cпівробітником Донецького обласного краєзнавчого музею Дмитром Більком. 

  •  Хотілося б почати з особистого життя пана Олексія: яким було його дитинство? Ким були його батьки? Про навчання в університеті?

Олекса Тихий народився 27 січня 1927 року на Донеччині, хутір Їжівка, колишнє село Грозове. «Класове походження», як казали колись більшовики, – із селян. Батьківська родина переїхала на Донбас із Херсонщини наприкінці ХІХ сторіччя. Батька Олекси Тихого звали Іваном Петровичем, він працював на залізниці. Матір, Марія Кіндратівна, заробляла трудодні у колгоспі й до кінця життя була неписьменною. В Олекси був старший брат – Микола, його забрали на фронт 1943 року під час відвоювання Донеччини у нацистів, він майже відразу загинув. Крім брата, ще були дві сестри – Зіна та Шура. Остання жива, мешкає у Краматорську. Олекса тягнувся до освіти з дитинства. Після війни закінчив школу, кілька разів вступав до вишів, але кидав. Зрештою, 1949 року вступив до МДУ (Московський державний університет). Закінчив філософський факультет у рік смерті Сталіна. Дипломна робота Тихого була присвячена дослідженню педагогічного доробку Антона Макаренка. По закінченні повернувся на Донеччину викладати у школі. До речі, в університеті Тихий навчався одночасно з Левком Лук’яненком, вони навіть мешкали в одному гуртожитку, але тоді їм не випало познайомитися. Їхня зустріч відбулася значно пізніше, – у Мордовських таборах, – де кожен із них отримав «додаткову освіту», вийшовши звідти переконаними патріотами України. 

  • Тепер хотів поговорити про педагогічний доробок. Бо пан Олексій був вчителем біології, а потім історії. Його доробком активно користувалися «реформатори» радянської освіти. Про значення педагогічного доробку Тихого.

Олекса Тихий був універсальним вчителем. Він досить рано зрозумів вади радянської освітньої системи, тому намагався покращити її завдяки впровадженню системи виховання за Макаренком. Той був кумиром молодого вчителя. Та навіть у зрілому віці Олекса Іванович з пієтетом ставився до його системи. Основним, на чому наголошував дружківський педагог, було дозвілля. Його у радянській школі завжди не вистачало ні вчителям, ні учням. Тому, за Тихим, навчальний процес слід було налагодити таким чином, аби дозвілля лишалося для заповнення його самоосвітою та корисними розвагами: вивченню мов, грі на музичних інструментах, читанню, відвідуванню музеїв і театрів. Одним словом, йшлося про саморозвиток. Однак про значення доробку Тихого говорити важко, оскільки він майже невідомий широкому колу дослідників і педагогів.

  • Розкажіть, будь ласка, про Тихого як політичного діяча. Листи до Верховної ради УРСР, участь у створенні Української Гельсінської групи.

Тихий завжди був нонконформістом, намагався відстоювати свої права та не терпів несправедливості. Він не був політичним діячем. У радянській державі політична діяльність, що відрізнялася від «основної лінії партії та керівництва», була під забороною. Навіть висловлюватися з цього приводу було небезпечно. Натомість, Тихий не криючись, висловлював свої думки з політичних питань серед колег. Це неабияк їх лякало. Свій перший серйозний термін Тихий отримав за те, що відреагував на події в Угорщині. Молодий вчитель з Дружківки мав нахабство надіслати листа до Голови Президії Верховної Ради УРСР з протестом щодо введення військ до цієї країни. Це, власне, й стало основним приводом для фабрикування кримінальної справи проти Олекси Тихого. Свідчення наляканих колег доповнили справу. Відтак у лютому 1957 року його заарештували та після закритого суду у Сталіно (Донецьку) відправили на 7 років до Мордовії.

Рівно за двадцять років Тихого засудили знову за сфабрикованою справою. До цього він написав кілька великих публіцистичних статей на тему становища української мови та культури на Донеччині, які нікуди не брали до друку. Постійно домагався справедливості щодо зняття незаконної попередньої судимості. Допомагав своїм побратимам – колишнім політзекам, їхнім родинам і тим, хто лишався за ґратами. КДБ тримало його під наглядом, але не чіпало. Ситуація змінилася, коли Олекса Тихий разом із Левком Лук’яненком приїхав до Миколи Руденка й погодився вступити до Української Гельсінської групи. І знов реакція кадебістів була майже миттєвою. 4–5 лютого 1977 року арештували Миколу Руденка та Олексу Тихого. Суд відбувався влітку 1977 року у Дружківці. Тепер він був формально відкритий, але у залі суду перебувала лише запрошена КДБ публіка. Вирок для Тихого –15 років – став смертельним. 

  • Про Тихого як культурного діяча. Значення для збереження української культури в Донеччині та протидії русифікації.

Так сталося, що до Тихого в Україні стали прислухатися лише тепер. За його життя радянський режим не давав жодного шансу, аби Тихого почули у власному краї. Попри це, Тихий продовжував говорити вголос про те, що комуністи хотіли приховати або знівелювати. У своїх листах і статтях він писав, що, якщо знищувати мову та культуру на Донеччині, то невдовзі вона перестане бути частиною України, частиною української нації, як це сталося з Кубанню. Але для багатьох тоді національний простір не був чимось цінним. Радянський режим намагався знищити етнічні й національні кордони тодішніх республік, створити «єдину спільноту радянських людей». Тепер маємо війну та політиків-популістів, які не гребують цією картою грати проти власної країни. От і зважте, яке значення має для нас теперішніх Тихий? Гадаю, він і досі актуальний. Але, гадаю, він би дуже засмутився з цього приводу.

  • Що дозволило далі боротися за Україну і її культуру попри численні заслання, тюрми і хвороби? Що дозволило протриматися так довго? Адже ми знаємо випадки, коли вибирали співпрацю.

Слід розуміти, що про таких людей, як Олекса Тихий, не можна говорити у жанрі прекраснодушного новоукраїнського патріотизму. Так ми мало чого дізнаємось про нього. Тихий – це продукт самовиховання, це людина, яка виховувала в собі совість, свідоме ставлення до життя. Основним пріоритетом тут був захист слабких і чесність. З цього походить його патріотизм, він не апріорний, даний поза будь-яким досвідом. Він усвідомлений, виплеканий самостійно. Тихий називав себе інтернаціоналістом, оскільки вважав, що оці людські цінності є базовими, патріотизм – випливає з гуманістичних основ людяності, честі, совісті, правди, свободи. Такі люди майже не піддаються «пєрєковкє», їх можна лише знищити, позаяк для них зрадити себе, означає припинити існувати. Тут не було вибору. 

  • Про значення постаті Олекси Тихого в контексті сучасної історії України і особливо Донбасу.

Для мене Тихий – це історія про ціннісні орієнтири у житті, про спосіб не зрадити себе. Мають бути якісь маяки, що закладають фарватер руху у темряві повсякдення. Тихий – такий Маяк для мене і, сподіваюся, для Донбасу, про любов до якого він неодноразово писав. 

                                                                                             Автор: Іван Кобаль