“Дотла” I хай нiхто не пiде ображеним!

Написано Україна

Не треба бути акушером, щоб зрозуміти, що ця дитина вічно хворітиме. 
Пальцы – в кулак, нервы – в узду. 
Работай – не ахай! 
Выполнил план – посылай всех в …! 
Не выполнил – сам пошёл на …! 
Кажуть, що В.Маяковський. 
Був би дещо поспішним роблячи висновок, що автор є палким прихильником ненормативної лексики. 
Хоча часом, слухаючи останні новини, хотів би вдатись саме до такої. 
Це, взагалі-то, часто буває з висновками. 
Що вони передчасні. 
Бо ключовими у наведеному віршику є зовсім не ті слова, що ховаються за крапками. І привертають увагу з першого погляду. 

На перший погляд здається, що Україна (як держава) будується без жодного плану. Це оманливе враження через хвильку роздумів змінюється підозрою, що план таки існує. Хоча й дуже простий: передати все, створене мільйонами людей за десятки років в приватні руки. 
Бажано своїм. Або чужим, але не задурно. Звичайно, державні інтереси при цьому перебувають на останньому місці. Якщо про них взагалі хтось згадує. Тому, що планомірний розвиток економіки на користь всьому суспільству шкодить здійсненню отого простого плану. Саме тому нас колись переконували, що всяке приватне – це величезне для суспільства благо, а будь-що державне – це величезне для суспільства зло. 

Сказали менi, що ця дорога веде в море Смертi – i я з півдороги повернув назад. Вiдтодi тягнуться передi мною кривi, та обхідні шляхи (брати Стругацькi). 

Більш-менш прискіпливий аналіз руху по цих глухих стежках виявляє досить несподіваний факт: Україна будується не хаотично (ринок все врегулює), не за одним примітивним планом (хапай мішки – вокзал тікає), а в протистоянні, як мiнiмум,аж двох архітекторів (і, відповідно, двох прорабів з їхніми бригадами). 
Найбільша ж несподіванка полягає в тому, що обидва архітектори будують не українську державу, а державу, яка зветься Україна. Що зовсім не одне й те ж. 
Але обидва будують Україну без українців – як би смішно це не звучало. 
Спробую пояснити і, можливо, переконати. 

Частина будинку “Україна” будується в традиціях добротної імперської школи ще царського розливу. Опускаючи дрібні деталі на зразок скупівлі окремих метрів чи цілих кімнат ще не зведеного повністю будинку сусідськими дітьми, зосередимось на головному. Без чого будинок не буде відрізнятися від інших таких же споруд. 
За планом архітектора цієї школи (який іноді, згадуючи Конституцію, розмовляє державною) російській мові планується надати статус офіційної. Чи другої державної. 
Яка плавно (бо планово) перетворюється в першу з подальшим переходом в єдину. 
В умовах гуманітарної (i не тiльки) війни, яку з дня проголошення незалежності невпинно веде проти нас вкрай дружня Росія, це – досить-таки реальна перспектива. Тому, що фронт сьогоднi проходить не лiсовими хащами, а через кожного з нас, покупців поліграфічної продукції, через кожний газетний кіоск, майже через кожний теле- чи радіоканал. 
Коли пан з Донецька всіма телеканалами нам в очі каже, що українська – мова неповноцінна, в кращому випадку може бути лише мовою фольклору, а росiйська – єдино достойна на всiй територiї колишнього CРСР, це – не провокацiя. Це – реалізація сталiнської вiйськової доктрини “бити ворога на його територiї”. 
Коли панi зi Львова публічно переконує, що немає потреби перекладати українською “Майстра і Маргариту” Булгакова чи дублювати “Сталкер” Тарковського, це – не бездумне приниження можливостей нашої культури. Це – свiдома пропаганда вищостi нехай i не зовсiм чужої, але iншої нацiї. 
Але навiть якщо хтось думає iнакше – нi те, нi iнше не має права на публiчне життя.
На цей фронт не шкодують ресурсів. 
Тому, що мінімальний виграш – спочатку проросiйська, а потiм просто росiйська ПiСУАР, де вугілля ще на 600 років. А максимальний – втрата української державності (я вже мовчу про самобутність) і повторний приріст агресивної та ненажерливої “тюрми народiв”, … пробачте, 
до абсурду миролюбної, шляхетної і поступливої держави ще однією територією.
По Придністровську республіку включно. 
Звичайно ж, мирно. Шляхом референдумiв. Але голосувати вже будуть майже свої. 
Чи будемо ми опиратися і стояти до кінця? Як колись УПА? 
Звичайно, будемо. 
Тому, що немає в нас іншої землі. 
Хоча стояти до переможного кінця в сучасних умовах без підтримки власної держави є дещо проблематичним. 
Тому, що ворог (він же стратегічний партнер, він же гарант нашої територіальної цілісності – згадайте Тузлу) використовує суперефективну технологію ведення вiйни – він виховує наших дітей. 
Підсумок простий. Якщо цю пісню доспівають до кінця, то Україну будуть населяти російськомовні українці. Українці без знання української мови. 
Навіщо їм зватися українцями? 
А для приколу. Немає ж в світі китайськомовних японців чи франкомовних німців. А у нас от будуть (і вже є) російськомовні українці. Така собі туристична родзинка. 
А української мови вони не знають не тому, що не хочуть знати. А тому, що вона найважча в світі. Раз її досі не може збагнути половина етнічних українців. 
Втім, це так. Лірика. 
Повторюсь, кінцевий результат – Україна без українців. 
Друга архітектурна школа більш модерна. Хоча й не без традиційного впливу. План другого архітектора чимось невловимим нагадує вулик. Американського зразка. Країни, створеної окупантами для окупантів. Яка не проти ще однієї маленької Америки. 
Ці заокеанські вчителі вже не одного навчили. Як будувати рай в окремо взятій країні. Щоб їм, вчителям, було там зручно обирати тубільців. 
За цим планом в будинку, на відміну від справжнього вулика, діє дуже ліберальне законодавство. Таке, що межує з анархією. 
Яка, власне і є повною свободою. 
Для всіх. 
Крім, звичайно, тих, хто безпосередньо створює мед. Тобто матеріальні цінності. Ці мусять працювати. І, Боже, збав спізнитись на роботу! 
За цим проектом нас всіх при декларації державності української мови вже позбавили національності. 
Коли Ігор Рафаїлович Юхновський чистою українською мовою переконував парламент не пам’ятаю якого скликання знищити в паспорті графу “національність”, можна було зробити єдиний логічний висновок: шановний академік при всій своїх чеснотах і регаліях соромиться свого роду-племені. 
Як там у Шолом-Алейхема: “Боже! Ти вибрав юдеїв. Краще б ти обрав якийсь інший народ!” 
І коли в паспорті не хочуть цієї графи росіяни і так звані російськомовні не знаю хто, я теж розумію: якщо не приховати належність до російської нації, то тут, в Україні, за це скарають на місці, негайно і летально. Без варіантів. Хоч би як по-дружньому ти був налаштований до українства.
Ми ж ці, як їх там, нашисти. 
Знятi з гiлляки комуняки натякають, що українцi – фашисти. 
Хто б казав… 
Або, висловлюючись улюбленою мовою їхніх вождів, “Чья бы корова мычала…” 
І греків, поляків, білорусів (багато ще) я теж розумію – вони всі, як один, соромляться свого походження. А тут опинилися з примусу, виконуючи шпигунське завдання або ховаючись від правосуддя. Тому для них маскування – теж питання життя і смерті. 
Я не розумію, чому нас, українську етнічну більшість, позбавили національності? 
Чому нас без будь-якого референдуму чи бодай опитування знищили одним-єдиним законом? Положенням про так званий внутрішній український паспорт. Зауважте, не закордонний, де нацiональність в принципі не логічна, хоча б теж не була зайвою, а саме внутрішній. 
Не в тих ви вчились, пане Сталін… 
Хоча в цілому вийшло навіть смішно. Як майже все в ненашому парламентi. 
Адже цим самим законом знищили не тільки українців. Знищили також і національні меншини. Бо ж, якщо немає національності, то немає і національних меншин. Тобто, закон про мови національних меншин є, а самих меншин нема. 
Але з цієї сміхоти можна зробити і серйозний висновок: якщо немає національних меншин, то немає і потреби підтримувати їхні культурні особливості. Включаючи мови. В тому числі найбільш переслідувану і гноблену російську. 
І ще більш несподіваний (але не менш серйозний) висновок: якщо немає титульної нації, то які ж можуть бути заперечення проти надання будь-якого статусу будь-якій мові, присутній в Україні? Незалежно від кількості її носіїв. 
В тому числі статусу другої чи, наприклад, сто двадцять шостої державної. 
Хоча в такому разi було б логiчним, щоб держслужбовцi всiх рiвнiв всiх регiонiв знали всi 126 державних мов. Бо ж носiї мов їздять країною i разом з ними їздять їхнi громадянськi права. Чи ці права дійсні лише за місцем реєстрації? В так званих мiсцях компактного проживання. Може, назвемо такi мiсця резервацiями? 
Несерйозно? Правильно, несерйозно. Бо яке ж може бути компактне проживання при свободi пересування? 
А щоб ця вимога до держслужбовцiв не стала iгноруватися, як здебiльшого досi iгнорується половиною цiєї касти стаття 10 Конституцiї, внести в трудове законодавство пункт про автоматичне, без права оскарження в судi, звiльнення такого службовця з посади при виявленнi факту незнання бодай однiєї з державних мов. 
Лiберально? Стосовно представникiв всiх без винятку нацiональних меншин – безумовно. 
Стосовно держслужбовцiв – не дуже. Але дуже ефективно. 
Тому, що ми або одразу ж, в один день, позбудемось всiх своїх чиновникiв, що обходяться країнi надто дорого. 
Або дуже швидко, без усяких реформ, пiднiмемо рiвень їхньої освiти на недосяжну для будь-якої країни свiту висоту. 
Або назавжди припинимо дискусiю про якусь iще державну мову. Крiм, можливо, кримськотатарської в Криму. 
Що, врештi-решт, буде елементарно справедливо. 
В них теж немає iншої землi. 
Повертаючись до втрати нацiональностi. 
Якщо вже ви, нас не спитавши, сказали “A”, то давайте весь алфавіт до останньої букви. 
Ім’я, прізвище і, тим більше, по-батькові в паспорті теж треба скасувати. Це складні для написання слова, що можуть викликати різночитання і тому породжувати конфлікти. 
Стать вказувати зайве – це поняття мінливе і теж може бути причиною дискримінації. 
Дата народження взагалі не потрібна – людині стільки років, на скільки вона виглядає. Крім того, навіть побіжне опитування, не згадуючи вже всує референдум, тут же покаже, що цю ідею підтримує щонайменше половина суспільства. Та, яка краща. 
Залишити лише ідентифікаційний номер. А на звороті вказати групу крові і резус-фактор. І, можливо, відбиток стопи. 
Жити стане простіше, а газетні повідомлення позбудуться зайвих деталей і стануть напрочуд змістовними: “Громадянин N… засуджений до страти за розголошення державної таємниці N1 – національного складу державної установи N… – країни N…” 
Отакі перспективи при подібних законах… 
Одна втіха. Ця Україна без українців бодай має шанс зберегти основу нації – її мову. Але зовсім не тому, що це автоматично випливає з логіки архітектурних ліній. А тому, що так чомусь хоче архітектор. Така в нього примха. 
Дехто скаже: таки примха! Насправді українська не затребувана, а російська потрібна скрізь. Треба розвивати те, що потрібно. Треба спитати в суспільства, якої воно хоче мови. Треба провести референдум. Треба дослухатись до потреб суспільства. 
Це є лицемир’я та облуда. 
Значно більша кількість людей, ніж кількість бажаючих бачити російську другою державною (чи єдиною офіційною), хотіла б не платити податки. Взагалі. В принципі. На референдум з цього приводу прийшли б всі. І як би вони проголосували – відомо наперед без цього референдуму. То що, держава має дослухатись до цієї потреби? Піти людям назустріч? Чи все-таки буде стягувати? І таких (чи подібних) бажань люди мають багато. Я особисто, наприклад, хотів би недорого, без документів і реєстрації купувати будь-яку зброю і не нести жодної відповідальності за відстріл чиновників, які глянули на мене косо чи до моїх рідних поставились холодно. Може, проведемо референдум з цього приводу? 
Чи можуть архітектори, будуючи кожен своє, породити спільну дитину на таких засадах? 
Уявімо, що породили. 
Будемо мати Україну без української мови і українців. 
І, відповідно, без пропорційного їх представництва в законодавчому органі влади. Тому самому, який диктує правила проживання в будинку. Власне, відсутність такого пропорційного представництва ми маємо вже зараз. 
Чим суттєвим така держава буде відрізнятися від якогось регіону Великої Росії? Назвою? Чи може кліматом? 
Навряд чи ця неповторна “і богу свічка, і чорту шпичка” комусь милуватиме око. Хоч би кого ми вважали чортом. 
I не треба бути акушером, щоб зрозуміти: в цього байстрюка, якщо він виживе, все життя будуть серйознi проблеми зi здоров’ям. 
Чи здатнi архiтектори об’єднати свої школи на спільній нивi українського національного егоїзму? 
Який передбачає повагу до всіх, хто хоче зжитися з нашим, зберігаючи, але не насаджуючи своє, і відсутність надмірної толерантності до тих, хто до всього українського ставиться з презирством, бо його не забезпечили дешевою ковбасою по 2.20 і чергою за нею з 6.00. 
Теоретично. Ну, теоретично вони можуть навіть одружитися. 
Це “теоретично” вони вже не раз демонстрували публічно, за різної форми столами підписуючи різного роду папірці на зразок універсалу. Всім нам показували ті столи, але нікому не показали дулю в кишені, яку тримав в цю урочисту мить дехто з підписантів. 
І від цього теоретичного шлюбу ми практично так і не дочекалися дітей. 
Зате дочекалися досить несподіваного аборту. Поза межами операційної, нестерильним, мало пристосованим для цього інструментом і розтягнутого (для насолоди) в часі. 
Чи можливе таке об’єднання в принципі? 
Дуже цiкаве питання. На зразок того, чи можна запрягти в одного воза коняку та тендiтну лань. Оскільки наша українська лань до важкої роботи державного будівництва ставиться досить грайливо, а коняка тягнути воза в бажаному для тендітного створіння напрямі не хоче, а хоче в прямо протилежному, то відповідь на це питання слід шукати знову ж таки в виборах. 
Після яких, або коняка лишиться та сама – і возик державного будівництва тупо рачкуватиме вперед в минуле. Або коняка зміниться на більш поступливу – що може забезпечити можливість спринтерського ривка. Потенційну можливість. Якою не варто нехтувати, ігноруючи явку на виборчу дільницю. Навіть тим, хто на життя заробляє за кордоном. 
До слова, раз ми вже згадали кордони. 
На вiдмiну вiд двох загадок одного афоризму, я не можу збагнути трьох речей: звiдки береться пилюка, куди дiваються грошi i чому не їдуть з України тi, хто її не любить, зневажає, ставиться з презирством або вiдверто ненавидить? Наприклад, деякi (не всi) представники так званої росiйськомовної частини населення. Кордони ж вiдкритi! А поряд – величезна неозора країна. Навiть не країна, а частина свiту. Яка вiдчуває колосальну нестачу людських ресурсiв (завдяки мудрiй полiтицi вже своїх капiтанiв). Де вищi пенсiї i значно вищi українських зарплати. Де кожному, хто побажає, намiряють 10 гектарiв землi, а якщо мало – ще й 10 гектарiв тайги. Де вас не буде судомити вiд почутого українського слова, бо всi без винятку розмовляють лише росiйською. 
Проявiть добру волю, спакуйте валiзи, дайте трохи заробити залiзницi – i ощасливте сусiда. Вас же там зацiлують! Буде вам без особливих зусиль омрiяний рай. 
Чого ви тут мучаєтесь, в цiй Українi? Це ж, врештi-решт, просто небезпечно. А ну, завтра до влади прийдуть українськi радикали з ВО “Свобода” – i нацiоналiзують все, нажите непосильною працею: всi три магнiтофона… Змусять всіх поголовно говорити українською. Навіть наодинці в туалеті. Та ще й, не знайшовши iншого заняття (все ж добре вже збудовано до них), почнуть будувати концтабори. 
На зразок нiмецьких. 
Чи радянських. Епохи партайгеносе Сталiна. 
Який був хоча й “інтер”, але теж – “націоналістом”. 
Не буржуазним. І не українським. Але дуже махровим. 
I хоч говорив не німецькою, але свої табори будував з властивими йому розмахом, розумом i любов’ю до людей. 
Найбільшим з них була, якщо не забули, Україна. Де людей не спалювали (що економiчно затратно i органiзацiйно клопiтно), а просто вбивали голодом. 
Дивно, що цього концтабору не помітили судді в Нюрнбергу. Може, їм теж презентували якусь нерухомість? 
Щось нiчого не чув про японськi табори. Невже не було? Дивно. Супернаціональна і свого часу дуже агресивна держава. Союзник нацистів Німеччини. Для такої вкрай заселеної території концтабори зняли б море проблем… 
Видно, ті японці були не досить національними. Або розуміли слово “націоналіст” не так, як наші комуністи. 
Тому давайте не плодити бесплідних розмов про необхідність ще якоїсь державної мови, крім вже наявної. Не вчіть її самі, якщо не хочете, але дайте можливість вивчити своїм дітям – і, повірте на слово, вони не стануть нацистами від знання української. 
Треба назавжди закопати це потенційне джерело протистояння. 
А якщо якась партія вперто хоче спекуляцій на цій темі, бо того вперто хоче спонсор, – прикрити її за антидержавну, антиукраїнську та антиконституційну діяльність. Не дивлячись на першу п’ятірку їхнього списку і кількість в ньому носіїв державних секретів. 
І прикрити назавжди. Радикально. З описом та конфіскацією майна та рахункiв на користь Центру боротьби з туберкульозом. Iменем України! 
Тому, що в будівництві окремі цеглинки – не головне. Хоча й їхня якість важлива. 
Головне в будівництві проект. Вдалий чи бездарний – залежить від архітектора. Від його таланту та здатності створити щось добротне і гармонійне, не зруйнувавши при цьому первісного фундаменту. Від його рішучості залучити до будівельного бюджету всі наявні та законсервовані резерви. 
І якщо архітектор на таку рішучість органічно не здатний, то треба підписати контракт з іншим архітектором. 
Який не буде боятися образити сусiда, бо вiн великий, а нагадає йому за алмазний та золотий фонди. I про майно за кордоном спiльного колись СРСР. Ці активи колись обiцяли подiлити по-братськи, а заникали по-щурячому. 
Нагадає за переведенi колись в один день в Центробанк Росiї заощадження. Що дуже потiшило українських громадян (всiх, до речi, нацiональностей). I ще бiльше потiшило українськi пiдприємства. 
Коси, коса, доки роса… 
I ще багато про що можна i треба нагадати. 
Так само, як є про що нагадати країнам Заходу. Ці брехуни вже теж чимало нам заборгували. Пiд тихий шепiт обiцянок у всiлякому сприяннi на шляху до демократiї. 
І нагадати за голодомор. 
А то дурня якась виходить… Як алмазний фонд чи Чорноморський флот – то Росiя майже єдиний, або зовсiм єдиний правонаступник. А як голодомор – то “я – не я, ця хата – не моя”. Ми особисто не причетнi, ми особисто таких наказiв не вiддавали. I, взагалi, Росiя – банкрут. 
А золото на Колимi ви копали особисто? 
I якщо ви, як держава, щоб не сплачувати по рахунках, вдаєтесь до дрiбного шахрайства, так без здригу заявляючи про своє банкрутство, то iснує загальносвiтова практика – банкрут оплачує збитки майном. Для Росiї, як немiчного сусiда, можна зробити виняток – хай розрахується газом. 
З паршивої вівці хоч вовни жмут. 
Але нагадати треба. 
Не озираючись на вагову категорiю. Немає в державних стосунках вагових категорiй. Як немає їх, наприклад, в карате. Де найлегший за вагою може звалити велетня, зацiдивши йому пiд ребро. Де всi розмовляють на рiвних. З повагою до суперника. Бо поважають себе. 
Бодай один достойний приклад таких мiждержавних стосункiв? Та хоч би суперпромислові Сполучені Штати і маленький, відсталий по західним міркам, сiльськогосподарський В’єтнам. Якщо менi не зраджує пам’ять, непереможнi нiколи ранiше Штати там безславно програли. 
Хоча дехто тут же скаже: “Для чого? Ми не настiльки бiднi, щоб таким чином поповнювати будiвельний бюджет”. 
Iншi тут же згадають християнські чесноти: “Кто старое помянет – тому глаз вон!” 
Першим я відповім: “Для іміджу держави. Ми не настільки багаті, щоб спонсорувати в сотні разів багатші країни”. 
А другим закінчу їхню улюблену приказку: “…Кто старое забудет – тому оба!” 
На похилену вербу всі кози скачуть. 
А те, що Росiя (як держава) – суперник, причому вкрай небезпечний i агресивний, слiд давно усвiдомити. I з цим жити. 
А не тiшити себе iлюзiями про вiчну дружбу i слов’янську єднiсть. Он, Лукашенко вже натiшився. Може, теж невдовзi згадає за алмазний фонд. 
I справа не тiльки i не стiльки в грошовому чи якомусь iншому еквiвалентi того, про що не варто або взагалi не можна забувати. 
Справа в нашій персональній гідності, як нащадків Великого Українського Опору. 
Схилена і на цей раз голова – це повторне, вже вкотре, запрошення сісти на шию. 
Але архiтектор першої школи, Вiктор Я, нагадати не зможе. Навіть, якщо захоче. Не той у нього, здебiльшого, електорат. 
І архітектор другої школи, Віктор You, теж не зможе. Навіть, якщо захоче. Хоча в нього електорат саме той, що треба. А не зможе нагадати не тому, що у нього в голові вулик американського зразка, а по причині суттєво важливішій: відсутність належної підтримки в парламенті. Тому, що парламент держави Україна не український. Точнiше, вiн лише частково 
український. Десь, може, на десяту частину. Або й того менше. 
А щоб цей парламент отримав шанс стати українським без застосування стрілецької зброї – потрібні вибори. 
І усвідомлений кожним, хто хоче тут жити, а не гадити, вибір. 
А вибори бажано саме дострокові. Або термінові, але частіше. 
Скажете, скільки ж потрібно тих виборів? 
Не скажу точно – скільки, але точно знаю, до яких пір вони потрібні як можна частіше: доки лебідь, рак та щука української політики не перетворяться на бурлаків на Днiпрi. 
Які будуть сповідували єдину політичну релігію – українську Україну. 
Які не будуть нацьковувати одну частину країни на іншу штучно породженою проблемою двомовності, щоб зберегти собі довіку представницькі мандати, а твердо скажуть: “Одна Україна – одна мова на державному рівні для всіх громадян України. Крапка. Знання української – обов’язкова умова проживання в країні. Хто хоче інакше – ми не тримаємо. Якщо ця проста вимога для вас неприйнятна – свiт великий, в ньому є вашi етнiчнi держави i багато країн, де вашу мову з задоволенням зроблять державною на першу ж вашу вимогу. Але в Українi ця тема більше країну не ділитиме. Займімось, нарешті, справді наболілими проблемами”. 
Вирішення яких примирить мовно-невдоволених з необхідністю вивчити цю кляту, нестерпну для слуху, в біса важку мову титульної нації. Якщо не їм самим, то бодай їхнім дітям. Бодай задля ввічливості. Бо ж переважна більшість цих невдоволених не гості, не окупанти і не полонені. І не затяті шовіністи. 
Чи, все-таки, гості? 
Знахабнiлi гостi, якi не залишили свiй статут вдома, а приперли його до чужого монастиря? Щоб зробити цей монастир своїм? 
Ствердна чи негативна (але бажано щира) вiдповiдь на це питання багато що прояснила б в наших стосунках з такими гостями взагалі і з так званою російськомовною меншиною зокрема. 
Чи, може, вже не меншиною? Може вже, як в тому анекдоті про китайський спосіб ведення війни: 
“…- А потім здамо в полон ще 10 мільйонів. 
– А потім? 
– А потім здамо ще 10. 
– А потім? 
– А потім подивимось, хто у кого в полоні”. 
Тому даєш вибори! 
Де ти спитаєш себе, чи маєш право зватися українцем? 
Які обов’язково змінять наше життя на краще. 
Не буду брехати. Не сьогодні. Занадто багатьох вже треба буде позбавити посад. 
Але завтра обов’язково. 
Достеменно. 
Неминуче. 
Головне, щоб план був правильним. 
Все решта – лише справа часу.