ЧАС ПОТРИВОЖИТИ ЗЛО?

Написано Образ Мистецтва

Основне правило будь-якого трилера: не звикай до героя, бо на наступній сторінці його можуть вбити. Не забувайте це правило, беручи до рук книгу Назара Вівчарика «Потривожене зло».

І вбивають тут часто.

Вбивають кулею, вбивають ударами, вбивають зрадою.

Вбивають героїв, вбивають довіру, вбивають країну.

Книга розповідає про каратиста Миколу, який стає своєрідним «таємним агентом» зі Сходу, і має передати конфіденційну інформацію, яка буде дуже корисна українським військовим. Подорож флешки стає символічним обрамленням твору. Та окрім Миколи, у тексті з’являються ще інші «переселенці», які неймовірно ускладнюють життя усій «нечисті» (у різних її формах) у місті з районом «Д».

Попри те, що основні події твору відбуваються в Черкасах, навіть ще вужче, у гуртожитку в Черкасах, ми можемо побачити зображення різного Донбасу: під час помаранчевої революції, під час російсько-української війни, і Донецьк, яким його бачать ті, хто там ніколи не був.  

Саме остання проєкція, на мою думку, найбільш важлива. Адже й правда, часто, ми навіть уявити не можемо, що відбувається за сусіднім парканом від нас. Проте, знаємо точно, яка зарплата була у шахтарів, впевнені, що саме вони, донецькі, винні у всіх незгодах. Але так було. А сьогодні ми все частіше не хочемо думати про те, що відбувається там. Живемо своїм звичним життям, життям-без-війни. Аж доки якийсь «переселенець» не увірветься в наше життя і не нагадає про все те зло, яке причаїлось біля нас.

Та Назар Вівчарик нагадує, що зло завжди ходить поблизу. Навіть, якщо Вам здається, що ви його не тривожите. Захаров, Вєталь, Руслан, Леонід. Попри те, що це усе другорядні герої, саме вони є певним соціальним зрізом, зображеним у цій книзі. Генерал, який має боронити і громадян, і країну, а при цьому переймається лише собою і робить все для знищення. Колишній зек, який як «шістка системи», виконує усі накази «темних мундирів». Наркоман, який заради дози готовий навіть на вбивство. Військовий, який пройшов Афганістан, проте повернувшись до мирного життя, не зміг знайти тут своє місце. Усе це зло – з різними причинами, різними діями та однаковим наслідком.

Проте, героїв у книзі настільки багато, що втрата когось уже не викликає здивування, а лише питання: «А для чого він був потрібен?»

«Потривожене зло» мов калейдоскоп, складається із різних пазлів. Наскрізна тема – це переселенці, війна, при чому як вона сама, так і все, що з нею пов’язане: територія, люди, почуття. Проте, кожна з проблематик, як і історії героїв, залишається незавершеною, недосказаною, непроговореною до кінця. Автор перебігає з одного героя до іншого, з однієї проблеми до іншої, що, мабуть, і сам забуває до чого це було. Саме тому, читачеві може здатись, що його вважають неуважним. Адже з розділу в розділ нам нагадують, про ті самі речі, часто навіть тими самими словами.

Так, ми неодноразово читаємо, що Микола навчався карате у монастирі, про його батька Вікінга, і про батька Віки – прихильника Партії регіонів… І (о, диво), звісно про останнього автор наголошував нам неспроста! Але вся краса деталей, які потім стають ключовими у тому, що на початку твору вони з’являються ніби легкий не вартий уваги слід, а потім перевертають усе з ніг на голову. А не виглядають як величезні каменюки, об які тебе змушує спіткнутись автор кілька разів, наголошуючи: «Подивись сюди і запам’ятай, бо на останній сторінці я знову покажу тобі цю каменюку».

Схожа ситуація і з містикою.

Що виникає у вас в голові, коли Ви берете до рук книжку, а на обкладинці бачите «містичний трилер». «Читаємо, буде гаряче»…

Проте, зі справжньої містики у самій книзі виявляється досить мало елементів. Є духи, які існують окремо від гуртожитку, і є щось темне і надприродне, на що натрапляють герої лише в тій будівлі.

Та чи можна однозначно ствердити, що то містичні елементи? Миколу мучить совість за вбивство брата, і він його бачить. Леонід, переживши війну, відчуває у собі Щось, що вселилось в нього після вбивства «свого».

А ті примари, які так легко психологічно не пояснюються, виникають не зрозуміло чому, і зникають так само в нікуди, без логічного завершення, як очі, які бачить Руслан.

Ну і Мара, яка гине просто від «закручування», серйозно? Повертаємось на обкладинку, дивимось ще раз на надпис «містичний трилер» і вимагаємо більше потойбічних пристрастей! Ну ок, ми побачили потім героя на ім’я «Умар» (Мара- Умар, збіг?) і спокійно чекаємо продовження, яке обіцяє автор.

Мова твору: фразеологізми в суміші з багатьма штампами і кліше. Та ці проблеми можна виправити і, зосередившись на сюжеті, як усі нормальні читачі, їх можна оминути. Проте, до честі автора, він все ж не забуває чергувати у своєму тексті гарну добірну літературну мову, подекуди навіть з кличним відмінком, із звичнішою для демонів та “русланів-наркоманів” говіркою.

«Потривожене зло» – легка і захоплива книга. Цікавий кримінально-військовий сюжет із психологічними елементами та непоганими діалогами. Проте, якщо Вам хочеться містики чи надзвичайних емоцій, – залиште це «зло» нетривоженим.

Що варте уваги у книзі? Соціальна спрямованість, спроба автора показати модель суспільства на прикладі одного гуртожитку, зображення того, що війна насправді відбувається не лише на Сході, а й на мирній території щодня. Війна проти історії, системи, зла.

Автор статті: Тетяна Чіхрай