стилізація, нескінченні діалоги і гротескна жорстокість

Квентін Тарантіно – знаковий режисер кінця XX-початку XXI століття. Любов до його фільмів об’єднує прихильників складного кінематографу для інтелектуалів і фанатів бойовиків і вестернів. А його розмашистий і гротескний стиль зйомки не сплутати ні з одним іншим автором.

Після виходу дебютної роботи «Тарантіно» про нього заговорив весь світ кіно, після виходу другого фільму – взагалі весь світ. Зараз режисер працює усього лише над дев’ятою картиною, але його вплив на кінематограф важко переоцінити.

Початок шляху

До того як стати одним з найвпливовіших режисерів, Тарантіно був просто прихильником кіно. Це почалося ще з дитинства. Мама Квентіна працювала цілими днями, а йому доводилося проводити час з вітчимом і його друзями. Тому хлопчик найчастіше просто сидів перед телевізором. А у вихідні сім’я часто ходила в кіно. І вже тоді він почав придумувати перші сценки для своїх іграшок.

Коли Квентін трохи підріс, він вирішив кинути школу і влаштувався працювати до кінотеатру (правда, як виявилося, там крутили порнографію), паралельно відвідуючи курси акторської майстерності. А трохи пізніше Тарантіно знайшов свою роботу мрії – влаштувався у відеопрокат.

Тоді як інші майбутні режисери пізнавали основи майстерності в коледжах і на курсах, Квентін просто дивився старі фільми один за іншим, заучуючи їх майже напам’ять. А заразом помічаючи, які касети люди беруть найчастіше.

Так він познайомився з творчістю Брайана Де Пальми, Тері Гілліама, Серджіо Леоне, Жан-Люка Годара та інших культових режисерів, що згодом стали головними орієнтирами для його фільмів.

В середині вісімдесятих Тарантіно зробив перші спроби продати свої сценарії кіностудіям, а паралельно зайнявся зйомками дебютної картини “День народження мого кращого друга”. Фільм знімали на дешеву відеокамеру, а головні ролі грали знайомі режисера.

Картину толком закінчити не вдалося, а пізніше плівка з останніми 30 хвилинами фільму взагалі згоріла від пожежі. Але з цього сюжету виросла “Справжня любов” – перший сценарій, який Тарантіно вдалося продати.

Трохи пізніше у нього купили “Природжених вбивць” – через декілька років їх взявся знімати Олівер Стоун. Правда, він так сильно переробив сценарій, що в титрах залишили лише “По сюжету Квентіна Тарантіно”.

Перші фільми

Скажені пси

На зароблене від продажу сценаріїв Квентін Тарантіно вирішив зняти свій перший справжній фільм “Скажені пси”. Спочатку через нестачу грошей зйомки планувалися приблизно в тому ж стилі, що і в “Дні народження”: чорно-біла картинка, любительська камера і мінімум вкладень.

Але допоміг випадок: через треті руки сценарій картини передали популярному акторові Харві Кейтелю. Пізніше його стали називати хрещеним батьком Тарантіно. Саме завдяки Кейтелю вдалося отримати фінансування для “Скажених псів” і зібрати відмінний акторський склад.

По сюжету, шестеро злочинців, які знають один одного тільки по “кольорових” прізвиськах (ніби Містер Білий і Містер Помаранчевий), здійснюють пограбування ювелірного магазину. Але серед них виявляється поліцейський, і ретельно продуманий злочин перетворюється на криваві розбірки учасників.

Правда, через обмежений бюджет усі основні сцени знімали в одній будівлі – колишньому морзі. А під квартиру Помаранчевого оформили приміщення поверхом вище.

Вже в цьому фільмі можна помітити незвичайний підхід режисера. Спершу, Тарантіно зняв фільм про пограбування, майже не показуючи саме пограбування. Це історія про підготовку, провал і параноїдальну недовіру героїв один до одного, а не просто кримінал з перестрілками.

До того ж фільм наповнений безліччю відсилань до класики кіно та іншої поп-культури. Його сюжет багато хто порівнював з гонконзьким бойовиком “Місто у вогні” 1987 року, а іноді навіть звинувачували Тарантіно в плагіаті.

Герої постійно цитують фільми, обговорюють пісні Мадонни, а фоном грає різна стара музика, яку любить сам режисер. Але якщо в першому фільмі це могло здатися лише “пробою пера”, то з виходом його другої роботи стало ясно: саме так Тарантіно і хоче знімати.

Кримінальне чтиво

Спочатку за задумом режисера новий фільм був безпосередньо пов’язаний з його попередньою картиною. Майкл Медсен, що зіграв в “Скажених псах” Віка Вегу (він же Містер Блондин), повинен був повернутися до своєї ролі і в “Кримінальному чтиві”.

Але актор виявився зайнятий, і тоді довелося змінити ім’я персонажа на Вінсента і оголосити його рідним братом Віка Веги. Згодом ходило багато чуток про загальний фільм про двох героїв, але вони так і не втілилися в реальність – залишилися лише фанатські постери.

Тарантіно запросив на головні ролі вже відомих артистів. Правда, і у Брюса Уілліса, і у Джона Траволти в той момент спостерігався спад популярності, і нові ролі повинні були допомогти їм повернутися у велике кіно. А для маловідомого Семюела Л. Джексона роль Джулса стала визначальною в майбутній кар’єрі.

У фільмі декілька сюжетних ліній, які поступово сходяться одна з одною: бандити Вінсент і Джулс повинні доставити валізу своєму босові Марселласу Уоллесу. Пізніше Вінсент повинен зводити в ресторан дружину боса Мію. А боксер Бутч відмовляється програти в договірному матчі і втікає після перемоги.

Незвичайна побудова, багато в чому схожа з “Скаженими псами”, остаточно сформувала стиль Тарантіно, який простежуватиметься у багатьох його майбутніх фільмах.

Формування власного стилю

Нелінійне оповідання

Дія фільмів розвивається не в хронологічному порядку. У “Скажених псах” після вступної сцени відразу показані наслідки пограбування, а всі попередні події подані у вигляді флешбеків. Крім того, є окремі глави, присвячені передісторії персонажів.

У “Кримінальному чтиві” структура ще складніша. Сцени у фільмі показані непослідовно, і спочатку залишається тільки гадати, чому Вінсент так дивно одягнений і навіщо на початку показали парочку грабіжників в ресторані. До цього додана історія з дитинства Бутча та інші флешбеки.

Такий підхід дозволяє заінтригувати глядача і показати лінійну історію з різних ракурсів. До того ж кульмінаційні сцени видаються рівно в потрібні моменти, не наслідуючи пряму хронологію подій.

Нескінченні незвично зняті діалоги

Хороші режисери найчастіше наслідують принцип “показуй, а не розповідай”, оскільки вважається, що тривалі діалоги стомлюють глядача. Проте Тарантіно любить розкривати своїх героїв саме через розмови. Так, у вступній сцені “Скажених псів” персонажі обговорюють пісні і чайові, з чого вже можна зробити висновки про характер деяких героїв.

У “Кримінальному Чтиві” перший діалог Вінсента і Джулса триває більше семи хвилин, і вони встигають обговорити буквально все: від назв гамбургерів у Франції до масажу ніг. Тут Тарантіно не лише представляє героїв, але і розповідає про майбутні події в картині, натякаючи на їх хронологію.

А щоб діалоги не здавалися нудними, режисер прибігає до нестандартних зйомок. Звичайний підхід в кіно – “вісімка”, коли камера по черзі показує тих, що говорять з різних ракурсів. У фільмах Тарантіно ж вона часто рухається навколо усіх персонажів. Або вони говорять під час руху, а оператор йде за ними.

Довгі кадри, великі плани і незвичайні ракурси

Сам Тарантіно не вчився режисурі і операторській роботі. Але під час постановки “Скажених псів” він познайомився з оператором Анджеєм Секулой, який багато в чому і вплинув на візуальний ряд його перших фільмів.

Наслідуючи прийоми класиків, режисер часто знімає по декілька хвилин одним безперервним кадром без монтажу, що створює більше відчуття реалістичності. Якщо він показує людей, що сидять за столом, світло найчастіше розташовують не дуже високо, щоб зробити додатковий акцент на тих, що говорять.

Крім того, режисер часто використовує незвичайні ракурси. Наприклад, в його фільмах часто є вид з багажника машини – якби погляд на героїв від низу до верху. Такий підхід використовується і в інших сценах, щоб яскравіше показати персонажів хазяями положення.

Наприклад, в “Кримінальному чтиві” в сцені вечері Вінсента і Мії Уоллес камера починає знімати їх із загальних планів. А у міру того як герої переймаються один до одного довірою, їх особи беруться все більше. Плюс до цього режисер любить показувати очі і губи героїв, коли вони говорять, їдять або фарбують губи.

До речі, в його фільмах багато палять. Не бажаючи рекламувати конкретні марки сигарет, Тарантіно придумав свою фірму – в його картинах завжди фігурують тільки сигарети неіснуючої компанії Red Apple.

Улюблені актори

З першого фільму в “Кримінальне чтиво” перейшли відразу декілька акторів. Знову з’явилися в кадрі Харві Кейтель і Тім Рот. Стів Бушемі повинен був зіграти важливішу роль, але йому забороняв контракт, тому він з’явився в образі офіціанта. Як вже згадано, Тарантіно планував зняти і Майкла Медсена.

Багато акторів з “Кримінального чтива” також згодом неодноразово працюватимуть з режисером, а Сэмюэл Л. Джексон, Ума Турман і Тім Рот стануть його улюбленцями.

Сам же режисер зазвичай з’являється в невеликих епізодах. Він любить грати в кіно, але керівництво процесом не дозволяє йому виконувати серйозні ролі у власних фільмах.

Посилання на поп-культуру

Усі фільми Тарантіно – збори відсилань до його улюблених картин, серіалів, книг, музики та іншої культури минулих років. Навіть назва дебютного фільму Reservoir Dogs, на думку багатьох, – поєднання неправильної вимови Au revoir les enfants (фільм Луї Маля) і Straw Dogs (фільм Сема Пекінпа).

У “Скажених псах” актор Лоуренс Тірні вимовляє фразу: “Мертвий, як Діллінджер”, – при тому, що сам в молодості грав Джона Діллінджера. У “Кримінальному чтиві” Квентін Тарантіно цитує сцени з “Психо” Хічкока, “8½” Фелліні і ще з десяток інших картин, аж до мультсеріалу “Флінстоуни”.

Відсутність позитивних персонажів

У фільмах Тарантіно неможливо зустріти абсолютно правильних героїв. Майже усі центральні персонажі в тій чи іншій мірі порушують закон, вживають наркотики, іноді поводяться підло і щось приховують.

З одного боку, це робить їх живішими, дозволяючи уникнути кліше, коли добро і зло чітко розділені. З іншого – дає більше свободи автору. Він може без жалю вбивати своїх героїв або відправляти їх у в’язницю: кожен це заслужив.

Жорстокість і насильство

“Скажених псів” критикували за надмірно реалістичне відображення насильства (зокрема, за сцену з відрізанням вуха). Але режисер рахує екранну жорстокість лише прийомом, який допомагає розкрити персонажів і в той же час розважити глядача.

За словами Тарантіно, це ніяк не пов’язано з реальним насильством з життя, оскільки те, що відбувається в кіно, – лише гра.

Знайомство з Робертом Родрігесом і створення “Від заходу до світанку”

Ще в 1992 році на кінофестивалі в Торонто Квентін Тарантіно познайомився з починаючим режисером Робертом Родрігесом. Вони швидко зрозуміли, що в їх стилі і підході до роботи багато спільного. І незабаром стали регулярно співпрацювати один з одним. Спочатку кожен з них зняв по новелі до фільму “Чотири кімнати”, а потім Тарантіно приніс приятелеві сценарій фільму “Від заходу до світанку”.

Спочатку він планував поставити картину особисто, але у результаті вирішив віддати керівництво Родрігесу, а сам виконав одну з головних ролей – божевільного маніяка Річі Гекко.

Але все таки цей проект більше належить Тарантіно. Навіть за словами режисера, той регулярно підказував йому як краще знімати. В результаті історія двох братів, які узяли в заручники сім’ю священика, але потім потрапили у бар, заповнений вампірами, можна вважати черговим фільмом Квентіна Тарантіно. Тут навіть є його “фірмові” ракурси, а на роль священика Джейкоба запросили все того ж Харві Кейтеля.

До речі, з Джорджем Клуні, що зіграв головну роль грабіжника Сета Гекко, Тарантіно познайомився, коли знімав епізод знаменитого серіалу “Швидка допомога”. Родрігес же привів акторів, з якими вже попрацював в “Відчайдушному”: Сальму Хайек, Денні Трехо і групу Tito & Tarantula.

Візуально ж “Від заходу до світанку” – яскравий пародійний оммаж фільмам жахів вісімдесятих. Вампіри тут більше схожі на щурів і явно нагадують монстрів з фільмів Джона Карпентера, а ближче до фіналу Сет майже дослівно цитує його картину “Напад на 13-у ділянку”.

Комедійний підхід поширився навіть на підбір акторів: Чіч Марін зіграв відразу три другорядні ролі, а в якості статистів на майданчик заглядали друзі авторів. Саме так і бувало в часи, коли хоррори знімали на коліні.

Режисери стали друзями на роки. Вони ще неодноразово випускали загальні проекти. А коли вийшов фільм “Місто гріхів”, Роберт Родрігес запросив Квентіна Тарантіно, щоб той допоміг із зйомками однієї сцени. І навіть заплатив йому гонорар в один долар.

Самий непомітний фільм “Джекі Браун” і зміна стилю

Ставши справжньою зіркою кінематографу, Квентін Тарантіно вирішив уперше зняти фільм не за власним оригінальним сценарієм. За основу він узяв роман” Ромовий пунш” свого улюбленого письменника Елмора Леонарда (з чуток, Тарантіно в юності навіть заарештували за крадіжку одного з його романів).

Стиль Леонарда багато в чому близький до фільмів Тарантіно: в його книгах довгі незвичайні діалоги, практично немає абсолютно позитивних персонажів і багато чорного гумору.

Режисер особисто переробив роман в сценарій і знову використав усі свої прийоми. Сюжет розповідає про стюардесу Джекі Браун, яка перевозить готівку для торговця зброєю. Після того, як ФБР її заарештовує і пропонує здати наймача, Джекі вирішує позбавитися від боса, і присвоїти гроші.

На головні ролі Тарантіно запросив зірок своїх улюблених фільмів з сімдесятих і вісімдесятих: Пем Грієр, яка до того ж колись грала в картині “Фоксі Браун”, Роберта Форстера, Роберта Де Ніро, Майкла Кітона. З основного складу винятком був лише відносно молодий Семюел Л. Джексон.

У фільмі є декілька відсилань до “Кримінального чтива”. Наприклад, Джекі Браун купує такий же костюм, який носила Мія Уоллес, і їздить на машині Бутча.

Також є і зйомки з багажника, і головний фетіш Тарантіно – великі плани жіночих ніг. Цього разу замість Уми Турман в кадрі ступні Бриджіт Фонді.

Фільм зібрав хорошу для свого скромного бюджету касу, а Роберт Фостер навіть отримав номінацію на “Оскар”. Але у результаті картина вийшла менш яскравою, ніж попередні роботи режисера. І частково справа в простому лінійному оповіданні. Чим все закінчиться, зрозуміло з самого початку фільму, притягають лише дрібні сюжетні повороти і хороша акторська гра.

До того ж стала занадто помітна вторинність сюжету. Це знову історія про злочинців, махінації з грошима, зброєю і наркотиками. Усвідомлення самоповторів змусило Тарантіно замислитися про зміну стилю. І він на шість років практично пропав з кінематографу. А коли повернувся, його фільми стали яскравіші та гротескніші.

“Убити Біла” – новий підхід до зйомок

Нові проекти Квентіна Тарантіно після повернення на великий екран перетворилися на майстерні стилізації під старі дешеві фільми. Приблизно тим же він займався на зйомках “Від заходу до світанку”. Але тепер розмах став більше, зйомки – витонченішими, а теми – різноманітнішими.

І спершу він випустив фільм “Убити Біла” – оду любові до бойовиків про східні єдиноборства. Це історія найманки по кличці Чорна Мамба: дівчину намагався убити колишній бос і коханець, але вона вижила і вирішила помститися усім колишнім колегам.

Картина вийшла на екрани двома частинами з різницею в півроку. Але по сюжету і навіть побудові дії це один цілий фільм тривалістю близько чотирьох годин.

Начебто в нім є загальні риси з попередніми роботами. Та ж нелінійність оповідання і посилання до старого кіно. Велика кількість розмов, які вдало вписані навіть в екшен. Ума Турман грає головну роль, і знову з’являється Майкл Медсен. Але все таки легко помітити і нове в почерку режисера.

Від посилань до стилізацій

Перші фільми Тарантіно хоч і посилалися на поп-культуру і навіть копіювали сюжетно класику, все ж виглядали самостійними роботами. Тепер же режисер став перебільшено яскраво копіювати різні стилі кіно.

Жовтий костюм головної героїні схожий на одяг Брюса Лі в картині “Гра смерті”. При цьому сюжет “Убити Біла” майже повторює японський фільм “Пані Кривавий Сніг”.

Але головне, що цілі сцени побудовані так, ніби картину дійсно зняли в сімдесяті роки десь на Сході. Навчання Чорної Мамби в монастирі повністю відповідає класиці бойовиків. Є навіть аніме-вставки. А коли героїня стикається з кланом “88 скажених”, дія перетворюється на театр тіней.

Гротескна жорстокість

Реалістичне насильство змінилося настільки перебільшеною кривавістю сцен, що вони перестали виглядати натурально. Все в тій же сутичці з кланом “88 скажених” кров б’є фонтанами.

У іншій сцені бійка відбувається на кухні, а героїні устигають урватися, щоб поговорити з маленькою дівчинкою. І, звичайно ж, після найважчих травм Чорна Мамба напрочуд швидко відновлюється, щоб продовжити свій шлях.

Нові прийоми зйомки

Фетишні великі плани губ і ніг нікуди не зникли. Але у Тарантіно з’явився новий улюблений ракурс – зйомка згори. Камера може показувати усе приміщення, пролітаючи над стінами, або ж знімати усіх героїв відразу таким незвичайним загальним планом.

Це прийшло на зміну камерним зйомкам. Якщо раніше у Тарантіно герої багато часу проводили в замкнутому просторі, то тепер він показує увесь об’єм приміщення. Або дозволяє глядачеві відчути слабкість одного героя перед натовпом ворогів.

Плюс Тарантіно став більше грати з кольором. Попередні фільми він знімав з максимально природною картинкою. Тепер же яскравість іноді викручується на максимум, роблячи кольори майже кислотними у дусі коміксів. А події з минулого, навпаки, можуть бути показані в чорно-білих тонах.

Розділення на глави

Подібним прийомом він користувався і в попередніх картинах. Але починаючи з “Убити Біла”, розділення стало виглядати чіткішим. І це знову відсилання до азіатських фільмів – наприклад, до творчості Куросави.

Що цікаво, усередині глав Квентін Тарантіно все одно устигає показувати флешбеки, які краще розкривають героїв і загальну картину того, що відбувається.

“Грайндхаус” – дешевий хоррор і реклама

Попри те, що Квентіну Тарантіно так і не дали випустити “Убити Біла” цілком, розділивши картину на дві частини, наступний проект він знову вирішив робити глобальним.

Режисер знову об’єднався зі своїм другом Робертом Родрігесом і організував проект “Грайндхаус” – так в сімдесяті називали кінотеатри, де крутили дешеві фільми і продавали два квитки за ціною одного.

По первинній задумці під загальним заголовком хотіли випустити дві повнометражні картини і декілька рекламних роликів неіснуючого кіно. Вдалося це лише частково.

Родригес і Тарантіно дійсно зняли власні фільми. Перший – трэш-хоррор “Планета страху” про те, як вірус зомбі захопив усю планету. Мутантам протистоїть тільки група тих, що вижили під керівництвом дівчини з кулеметом замість ноги. Причому Роберт Родрігес не просто зняв “поганий фільм” – у нього в кадрі іноді навіть “пливе” або обривається плівка, як це бувало в старих кінотеатрах.

Квентін Тарантіно у своїй частині “Доказ смерті” вирішив звернутися до теми експлуатаційного кіно. Він узяв найяскравіший приклад – сексуальні дівчата виявляються у біді. У його випадку вони потрапляють в машину до божевільного каскадера. Причому Тарантіно знову розділив сюжет на дві глави. У першій маніяк умовляє незнайомих відвідувачок бару прокотитися з ним. У другій – переслідує групу дівчат на дорозі.

Причому якщо придивитися, ці фільми пов’язані між собою парою другорядних героїв. З цього можна зробити висновок, що дія “Доказу смерті” відбувається до “Планети страху”.

Окрім цього, з подання авторів їх друзі-режисери зняли трейлери вигаданих “дешевих” фільмів : “День дяки” (Елай Рот), “Жінки-перевертні СС” (Роб Зомбі), “Не робіть цього”! (Едгар Райт). А сам Роберт Родрігес створив ролик картини “Мачете”. Причому після випуску цього трейлера його стільки запитували про сам фільм, що він дійсно його зняв.

Усе це планували крутити одним великим сеансом в кіно: фільми, а між ними трейлери. Але закони бізнесу зіграли свою роль: люди не захотіли йти на такі довгі сеанси. Після провалу в прокаті продюсери зажадали від режисерів перемонтувати картини і пустили їх окремо. Але це, звичайно, вплинуло на сприйняття. Самі по собі історії здаються занадто простими і не дуже цікавими.

На сьогодні “Доказ смерті” – самий низькооціненний фільм Тарантіно, який рахують його невдачею. Але якщо подивитися увесь “Грайндхаус” так, як замислювали автори, то відношення міняється – це справжнє занурення у світ дешевого кіно.

“Безславні виблюдки” – апофеоз розмовного кіно і альтернативна історія

Над сценарієм свого першого “військового фільму” Квентін Тарантіно працював багато років, відволікаючись то на зйомки “Убити Біла”, то на “Грайндхаус”. За цей час майже увесь задуманий режисером акторський склад зайнявся іншими проектами. Але все таки через роки картина побачила світ.

І на ділі це виявилося зовсім не військове кіно, а чергова незвичайна стилізація і змішення жанрів. Навіть сам оригінальний заголовок натякає на нестандартне відсилання до класики – італійський фільм “Цей проклятий бронепоїзд” в США називали якраз The Inglorious Bastards. У своїй же картині Тарантіно умисно припустимо в назві дві помилки – Inglourious Basterds.

Він частково повторив сюжет оригіналу : група американських військових вирушає на небезпечну місію під час Другої світової війни. Але Тарантіно дуже незвично побудував сюжет, додавши в нього зовсім інші теми.

Першу сцену фільму можна вважати вершиною розмовного кіно. Вона триває більше 15 хвилин, і весь цей час глядачеві показують лише діалог двох героїв : фашист Ланда допитує власника молочної ферми Пір’я. Але навіть її Тарантіно зміг зробити абсолютно не нудно. Спочатку здається, що Пір’я повністю володіє ситуацією, але насправді Ланда постійно давить на нього і заплутує.

Психологізм цієї ситуації побудований на тонкій акторській грі – Крістофа Вальца режисер вважає своєю головною знахідкою. А також на незвичайних ракурсах і антуражі. Наприклад, камера знову рухається навколо персонажів, ніби заплутуючи допитуваного. Дуже показовий момент, коли обидва герої закурюють, і Пір’я дістає звичайну трубку, а Ланда – величезну і безглузду, ніби показуючи свою перевагу.

Далі сюжет перетворюється на набір стандартів різних жанрів, перебільшених до гротеску. Тарантіно знову ділить дію на глави. І цього разу ще і використовує декілька мов для більшої правдоподібності: у фільмі говорять на англійському, німецькому і французькому.

Спочатку режисер розповідає типову історію групи військових диверсантів у дусі “Гармат острова Наварон”, тільки ще і з тонким підтекстом: Тарантіно міркує про допустимість “справедливого насильства”, коли євреї жорстоко знищують фашистів.

Далі режисер обіграє традиційну для спагетті-вестернів перестрілку в таверні, де практично усі герої приречені на смерть. Довга розмовна сцена з грою у вгадування персонажів (таким чином Тарантіно примудрився навіть в історію Другї світової додати відсилання до поп-культури) переходить в криваву бійню.

Причому у кінці цієї сцени він сам же жартує над своїм улюбленим прийомом, який називають “мексиканська безвихідь”, – коли декілька персонажів одночасно направляють один на одного зброю. Тут герой Брэда Пітта сперечається з фашистом, що вижив, про значення цього терміну.

І найнесподіваніше для Квентіна Тарантіно виглядає раптове звернення до альтернативної історії. Він показує зовсім іншу версію розв’язки Другої світової війни. Причому знову робить це з розмахом і перебільшено: Гітлера устигають і розстріляти, і спалити, і підірвати.

Нове життя вестернів

Класичні вестерни – ще одна юнацька любов Тарантіно. У попередніх фільмах він неодноразово посилався на фільми Серджіо Леоне. “Мексиканська безвихідь” прийшла з картини “Хороший, поганий, злий”, а сцена візиту Ланды на початку “Безславних виблюдків” натякає на аналогічний момент з “Одного разу на Дикому Заході”.

“Джанго звільнений” – соціальний вестерн

Але власний вестерн він випустив тільки до 2012 року. За основу режисер вирішив узяти не фільми Леоне, а більше кітчеву картину Серджо Корбуччі “Джанго” 1966 року з Франком Неро в головній ролі.

Цікаво, що до цього Квентін Тарантіно вже спродюсировав проект “Сукіякі вестерн Джанго” – азіатський ремейк історії – і сам знявся в нім в невеликій ролі. Іронії додає і назва: сукіякі – вид японської локшини, що натякає на азіатський аналог спагеті-вестерну.

Тарантіно знову вирішив змішати жанри. У рамках класичного вестерну він розповів історію рабовласництва в США. У його версії Джанго – темношкірий раб, якого звільняє мисливець за головами доктор Шульц. Джанго хоче помститися колишнім власникам і врятувати свою дружину Брунхільду.

За задумом режисера, Джанго повинен був зіграти Уілл Сміт, але той відмовився, і роль перейшла до Джеймі Фокса. Іронічно, що Сміт вже в другий раз упустив знакову роль в кіно – в 1999 році він проміняв “Матрицю” на “Дикий, дикий Захід”.

У картині режисер постійно посилається на оригінальний фільм Корбуччі, використовуючи навіть заголовну музичну тему. Ненадовго з’являється і саме Франко Неро.

Що цікаво, в “Джанго звільненому” Тарантіно відмовився майже від усіх традиційних для себе атрибутів. Ще в “Безславних виблюдки” він уперше перемістив дію в минуле, але цього разу сюжет розгортається взагалі в середині XIX століття.

Хоча і тут він знаходить можливість розповісти про масову культуру. Так, наприклад, він вставляє в дію переказ саги про Нібелунгах і костюм з картини “Хлопчик у блакитному” Томаса Гейнсборо.

Окрім декількох флешбеків, режисер практично відмовився від нелінійності оповідання – дія розвивається послідовно, оскільки вестерну зайве ускладнення сюжету пішло б тільки в шкоду.

Змінився навіть акторський склад. За винятком нового фаворита режисера Крістофа Вальца і невеликої ролі Семюела Л. Джексона, більшість акторів раніше не працювали з Тарантіно, що, звичайно, освіжило візуальний ряд.

Спочатку навіть здається, що він майже позбавився і від жорстокості в кадрі: вбивства тут показані без властивого режисерові гротеску. Але усе це лише готує до чергової стандартної для вестерну сцени перестрілки у будинку, де кров ллється річкою.

“Огидлива вісімка” – повернення до камерності

І немов на противагу попередній роботі далі Тарантіно випустив ще один вестерн, але побудований абсолютно інакше. Велика частина дії “Джанго”. – поїздки героїв, їх зустрічі з новими друзями і ворогами. “Огидлива вісімка” – “найзамкнутіший” фільм режисера, що і атмосферою, і сюжетом посилає нас до “Скажених псів”.

Його герої зустрічаються в диліжансі, серед них два мисливці за головами, злочинниця і людина, що називає себе шерифом. А потім виявляються замкнутими у відокремленій корчмі під час снігової бурі з ще декількома постояльцями. Серед них є зрадник, але насправді кожен з героїв щось приховує.

І знову тут немає нелінійності. Це швидше замкнутий детектив, що переходить в трилер. Тарантіно повернувся до своїх улюблених довгих, майже нескінченних діалогів. Адже герої лише зрідка уриваються на якісь дії, а велику частину часу просто сидять в одному приміщенні і розмовляють.

Окрім “прямого” сюжету і жанру, “Огидливу вісімку” ріднить з “Джанго звільненим” і структура: основна частина дії розвивається неквапом, щоб в кульмінації знову показати майже комічну жорстокість.

Як це не дивно, у фільмі є деякі відсилання до інших робіт режисера : герої знову палять сигарети Red Apple, а персонажа Тіма Рота на ім’я Піт Хікокс він назвав предком Арчі Хікокса з “Безславних ублюдків”, якого зіграв Майкл Фассбендер. І можна лише здогадуватися про іронію автора в сцені, де лист від Аврама Лінкольна освітлює обличчя героя Джексона подібно до невідомого вмісту валізи в “Кримінальному чтиві”.

---

Начебто Квентін Тарантіно зняв не так багато фільмів: у нього всього вісім режисерських робіт. І начебто він не придумав нічого принципово нового, просто бере класичні стилі кінематографу і по-новому їх обіграє.

Але все таки режисер увійшов до історії як новатор. Секрет Тарантіно в тому, що він уміє показувати довгі діалоги абсолютно не нудно. Він виділяє кращі складові жанрів, избавляясь від недоліків. Поєднує авторський підхід з масовим кіно і показує веселий атракціон, який пізніше можна нескінченно обговорювати.

Зараз режисер працює над дев’ятим фільмом “Одного разу в Голлівуді” про телевізійного актора, який після одного вдалого серіалу намагається пробитися в кінобізнес. При цьому паралельно тією ж метою задався його дублер.

Колись Тарантіно сказав, що після десятого фільму назавжди кине кінематограф. Чи правда це – покаже лише час.

Джерело

Читати далі →