Образ Мистецтва

Перша онлайн-платформа про відомого українського режисера

Написано Образ Мистецтва

Музей театрального, музичного та кіномистецтва України презентував сайт про життя і творчість Леся Курбаса.

На сайті openkurbas.org зібрана унікальна колекція пам’яток, серед яких оцифровані негативи, ескізи та документи, що дозволяють зрозуміти не лише минуле, а й сьогодення. Це майже сторічний досвід, яким музей прагне поділитися зі своїми гостями. Вперше на одній онлайн-платформі вдалося зібрати величезну колекцію матеріалів про найвідомішого українського режисера XX століття.

На сайті можна розглядати музейні предмети, читати анотації, статті, дивитися відеолекції та відеореконструкції вистав, а також вести діалог з музейними фахівцями.

Онлайн-платформу створили за підтримки Українського культурного фонду в межах проєкту «Open Kurbas: цифрова колекція».

Познайомитися з платформою можна за посиланням — https://openkurbas.org. Найближчим часом сайт буде доступний і англійською мовою.

«Відтепер спадщина Леся Курбаса, що збереглася в колекції Театрального музею, доступна для всіх. Завдяки проєкту «Open Kurbas: цифрова колекція» Театральний музей не тільки знайомить аудиторію зі своєю колекцією, а й надихає на дослідження і створення нового знання про українське авангардне мистецтво. Ми віримо, що масштабне оцифрування та діджиталізація колекції музею відкриють культурну спадщину не лише для українців, але й для всього світу, а також створять нові можливості для вивчення театральної історії», — розповідає Ірина Дробот, директорка Музею театрального, музичного та кіномистецтва України.

На сьогоднішній день онлайн-платформа працює у бета-версії українською мовою. Творці проєкту “Open Kurbas” продовжують досліджувати культурну спадщину Леся Курбаса та планують і надалі працювати разом з дослідниками театрального мистецтва й культурологами, іншими музеями та інституціями, а також знімати відеолекції про культурне життя України, український театр і кіно минулого століття, вистави Леся Курбаса та його сучасників.

Тож відкривайте для себе колекцію Театрального музею та насолоджуйтеся українським мистецтвом прямо з вашого ґаджету!

Читати далі →

«Слов’янки не рабині»

Написано Образ Мистецтва

9 листопада 2021 року у PMHUB команда телеканалу Navigator TV відвідала презентацію арткниги Катерини Костенко “Slаvs NOT Slаves”. Книга описує самоідентифікацію слов’янської жінки, місце слов’янок у сучасному світі та поняття слов’янського фемінізму.

Катерина Костенко/Фото PR Batteries

Книга присвячена 30-річчю Незалежності України, видана на трьох мовах видавництвом «Саміт–Книга» за підтримки Міністерства культури та інформаційної політики України. Катерина Костенко мріє, щоб найближчим часом книгу включили до академічної програми українських вищих навчальних закладів.

Головною героїнею проєкту стала Ольга Сумська, яка знялась для книги в образі богині родючості Макоші.

Ольга Сумська/Фото PR Batteries

Книга “Slavs not Slaves” – це унікальне дослідження ДНК та культурного коду слов’янських жінок, їхня візуалізація через призму сучасності. Арткнига є фотохудожньою історією витоків слов’янської ідентичності.

У своїй книзі Катерина Костенко інтерпретує слов’янський стиль у сучасному світі, уособлений у шести яскравих самобутніх образах. Це стилізації, що ґрунтуються на лініях, формах та колориті стародавніх культур – трипільців, скіфів, сарматів, які проживали на землях України в доісторичні часи.

Фото PR Batteries

У зйомках фотоілюстрацій для книги прийняли участь відомі українки: журналістка Ярослава Коба в образі скіфської принцеси, стилістка Інна Бернадіні в образі принцеси Фенікс, гімнастка Валерія Юзвяк в образі трипільської принцеси, бізнеследі Інга Кучеєва в образі амазонки, студентка Аліна Межировська в образі принцеси Амаги. Фотографом проєкту виступив Дмитро Баранов, а ілюстрації до книги створила Христина Гайдамака. Над образами героїнь книги працювали відомі українські художники, дизайнери та ювеліри: Міла Садовська, Станіслав Дрокін, Христина Гайдамака.

Фото PR Batteries
Фото PR Batteries
Фото PR Batteries

Авторка проєкту Катерина Костенко – випускниця Інституту моди та дизайну «Marangoni», артстилістка, дослідниця історії стилів та моди. Вона тривалий час проживала за кордоном, і у своєму артпроєкті говорить про те, що слов’янки – зовсім не такі, якими їх бачать у світі. Вони розумні, сильні волею, працьовиті, творчі і, звичайно, жіночні, красиві, люблячі. Вони ніколи не стояли за спиною чоловіка, завжди поряд, а коли треба – брали владу у свої руки.

«На жаль, у більшості з нас, слов’янських жінок, відсутня чи не повною мірою сформована самоідентифікація. Я бачу, як сучасна слов’янка намагається наслідувати жінок інших національностей, не знаючи глибини та сили своєї природи. Слов’янським жінкам чужа експресивність італійок і не властивий гедонізм француженок, ми інші — у нас є сила, спокійна мудрість, містична глибина, – ділиться своїми роздумами Катерина Костенко. – Набуваючи ідентифікації себе зі своїми предками, сучасна слов’янка розкриє у собі величезний ресурс — код нації, який потенційно зможе транслювати як зовнішньому світу, так і своїм нащадкам».

Фото PR Batteries
Фото PR Batteries

Привітати Катерину Костенко з виходом книги прийшли спортивна тренерка Ірина Дерюгіна, дизайнерка Олена Голець, співаки Олег Скрипка та Андрій Дизель, співачки Оксана Білозір, Наталка Карпа, Оксана Стебельська, шоумен В’ячеслав Соломка, Надзвичайний і Повноважний Посол Бельгії в Україні Алекс Ленартс, Надзвичайний і Повноважний Посол Саудівської Аравії Мохаммед Сулайман Альмусгер Альжебрін, видавець Ігор Степурін, бізнесмен Сергій Кривошея та інші. Гостей своїм виступом розважала співачка Марі Чеба, а ведучою вечора стала етнознавець Ганна Заклецька.

Фото PR Batteries
Фото PR Batteries
Фото PR Batteries
Фото PR Batteries
Фото PR Batteries

Цього вечора також був презентований фільм про книгу від режисера Олександра Макарова.

Велику подяку за сприяння у реалізації проекту авторка висловлює Ірині Дерюгіній та Іріші Блохіній.

Фото PR Batteries
Фото PR Batteries
Фото PR Batteries
Читати далі →

“Українська література без Павла Тичини не можлива”

Написано Образ Мистецтва

Що ми знаємо про Павла Тичину? Так багато, і водночас зовсім мало… За словами відомого критика і публіциста Юрія Лавріненка: «Це був дивний мрійник з очима дитини і розумом філософа, якого важко уложити в рамки якогось одного напрямку чи навіть школи».

27 січня на платформі «google-meet» за підтримки Літературно-художніх журналів «Дніпро» та «Золота пектораль», Яскравого радіо, газети «Все про бухгалтерський облік» і фейсбук-групи «Сучасна українська література» в рамках проєкту українського  журналіста, літературознавця та буктюбера Ярослава Карпця відбулася неординарна онлайн-подія «Соняшні кларнети: феєрія духу Павла Тичини». Спікером виступив головний зберігач фондів Літературно-меморіального музею квартири Павла Григоровича Тичини – Сергій Прудивус, який люб’язно згодився відповісти на наші питання про поета світового масштабу. 

– Вітаю, пане Сергію! Цьогоріч виповнюється 130 років з дня народження відомого українського поета, перекладача  та громадського діяча Павла Тичини. Як Ви вважаєте, чи це вагома дата, аби сучасне покоління усвідомило значення митця в ракурсі української літератури? 

– Вітаю. Пані Юліє, щиро дякую за інтерес до непересічної постаті відомого і  невідомого Павла Тичини. 130 років – це,  насамперед,  привід  задуматися, що українська література без Павла Тичини не можлива. Усвідомити його місце не тільки в літературі, але й в українській культурі – справа не легка, разом з Тичиною треба усвідомлювати епоху. 

 До речі, у різних джерелах День народження Тичини згадується неоднозначно: 23 та 27 січня. Розтлумачте, будь ласка, коли ж усе-таки народився Павло Тичина? 

– Єдину правдиву відповідь на це питання знала тільки Марія  Василівна – мати  поета. Та й то навряд чи, бо ж кінець ХІХ століття – хто  там  запам’ятовував дати? Серед предметів науково-допоміжного фонду Літературно-меморіального музею-квартири П. Г. Тичини в м. Києві є копія  Свідоцтва про запис, внесений до метричної книги Троїцького храму  с. Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії, згідно якого Павло Тичина  народився 11 січня за старим стилем, тобто  23-го за новим (на ХІХ століття додаємо не 13, а 12 днів), а охрещений наступного, 12/24-го. Однак, сам поет в анкетах вказував різні  дати:  і 11, і 15-те січня. “Офіційний” Тичина святкував День народження 27-го. Якщо ми звернемось до церковного календаря, то  побачимо, що син сільського «псаломщика» Григорія  Тичини, швидше за  все, названий в честь преподобного отця Павла Фівейського – засновника інституту християнського монашества, пам’ять якого Православна Церква  святкує 28 січня. Виходить, що Павло Тичина  відзначав свої іменини, тобто  День агнела.

– Як Ви вважаєте, чи існує прірва між ранньою і пізньою творчістю поета? Якщо так, то чому? 

– Я б не говорив так категорично. Звичайно, відмінності є. Так, як і в творчості  кожного митця: є свій розвиток, динаміка, а головне – пошук. З творчістю Павла Тичини треба бути обережним. При житті й по смерті навколо нього ширяють образи “трактора  в  полі”, “кирпичини”, а то й “іуди”. Останній,  на жаль, сьогодні дуже живкий. Всі вони витіснили справжню живу  душу  поета. Щоб її пізнати, потрібно звернутися до листів, щоденникових  записів, спогадів про Павла Тичину – все це дасть змогу побачити мотиви і ранньої, і пізньої творчості. Тоді стане зрозуміло, що з написаного Тичиною з середини 30-х і до смерті в 1967 році вважати творчістю як  виявом творчого єства, а  що вимушеним римуванням. Навіть  серед  тичинівського соцреалізму,  повірте, є мелодика і ліризм, авторські неологізми й особливе  світосприйняття. Що ж до стилів – від модерну  до  соцреалізму – це, вважаю, зумовлено історичним умовами літературного процесу. Тому, як на мене, прірви немає. До речі, рекомендую всім двотомник “Павло Тичина. Вибрані  твори” 2011 року випуску, том перший. Там якраз і рання, і пізня лірика – зможете зробити свої  висновки.

– Яке значення Павло Тичина надавав музиці у власній творчості? 

– Павло Тичина ще з дитинства був закоханий в музику, з  9-ти років мав  щастя займатися нею професійно: співав, а згодом регентував у  архієрейському хорі, грав на шести музичних інструментах, захоплювався  українським кобзарством, грав і диригував оркестром; у  20-х  роках стояв  біля витоків Капели-студії ім. Леонтовича, працював у театрі Миколи Садовського. Система світосприйняття Павла Тичини нерозривно пов’язана з музикою: “…акордились планети”, “горять світи, біжать світи музичною  рікою”, “в космічному  оркестрі”. Поезія раннього Тичини особливо наповнена музичними образами, ритмікою; окремі слова автор асоціював зі звучанням різних інтервалів, а побудова композиції засновувалася на  правилах музичних жанрів. Згадаймо, хоча б поему-симфонію “Сковорода”.

Коли Павло Тичина проживав у квартирі № 3 на  сучасній  вулиці  Терещенківській,  5 – то писав поезію тільки після гри на роялі. “Ще музики  нам не досить”, – писав поет у своєму щоденнику.

– Не секрет, що Тичина був поліглотом, адже досконало опанував самостійно близько 20-ти мов. Наскільки реально це для однієї людини? На Вашу думку це вроджені здібності чи набуті важкою працею? 

– Тичина був політалановитий. У нього дійсно були і задатки, і здібності. 

Відомі окремі переклади Павла Тичини з 39-ти мов. 

Щодо процесу вивчення вірменської мови, наприклад, Павло Григорович писав у листі до своєї майбутньої дружини Ліди Папарук: “Продовжую  заняття мовами. Вранці студіюю словник, а ввечері йду до шинку, де хазяїн  вірменин, і закріплюю набуті знання”. Звичайно, Павло Тичина працював  над опануванням іноземних мов. У його меморіальній бібліотеці – значна кількість словників, граматик, розмовників, самовчителів. Серед рукописів, що зберігаються у фондах музею, – чернетка з  японськими ієрогліфами, які  акуратно виводив Павло Тичина. У перекладацькій діяльності йому  подобалося експериментувати зі словом, добирати стилістичні та колоритні українські відповідники, не порушуючи ритмомелодику оригіналу.

– Яку кількість книг зберігав Павло Тичина у власній бібліотеці? Чи існують подібні прецеденти серед сучасників?

– Меморіальна бібліотека Павла Тичини, яка зберігається в Літературно-меморіальному музеї-квартирі, нараховує 21101 предмет: книги та періодика. Це друга книгозбірня поета, перша нараховувала 10 тисяч друкованих  видань. Майже вся вона, на жаль, загинула в  роки Другої світової війни. Всім  відомі нині щоденники киянки Ірини Хорошунової, в яких детально описано  події окупації, містять розлогий опис нищення бібліотечних фондів. Щось  подібне сталося з бібліотекою Тичини: в  квартирі поета у будинку Роліт поселили німецьких солдат, і вся книгозбірня опинилася почасти в грубках,  почасти на смітнику, а то і в руках букіністів. З тих книг у повоєнний час до Тичини повернулося менше сотні.

На  рівні чуток, тобто це не доведений факт, меморіальна бібліотека Павла Тичини найбільша серед особистих меморіальних бібліотек України. Але не  перевіряли, точно сказати не можемо.  

Якби там не було, Павло Тичина – інтелектуал, митець і поет, чия творчість  актуальна й сьогодні.

Запрошуємо всіх до його музею!

Спілкувалася Юлія Григорук

Переглянути відеоінтерв’ю із Сергієм Прудивусом можна на Ютуб-каналі журналу “Дніпро” за цим посиланнями: www.youtube.com/watch?v=iRl_XknGWHQ&t=232s

www.youtube.com/watch?v=jWHw_m2uino&t=21s

Читати далі →

«Поезія для мене це те, чим керує “рука космосу”…» – Леся Мудрак

Написано Образ Мистецтва

Леся Мудрак (Олеся Мудрак) ‒ відома в Україні і далеко поза її межами письменниця та громадська діячка. У 2016-ому році разом із Іваном Драчем та Віталієм Скоциком стала засновницею Всеукраїнського літературного конкурсу імені Григора Тютюнника, який єдиний в Україні, що стосується сільської та аграрної тематики. Леся Мудрак – смілива у своїй творчості й літературі, незалежна в житті та рішуча у власних діях. Через влучно підібрані слова, їй як нікому іншому, вдається розкрити образ жінки ‒ витонченої й різкої, збудженої та меланхолійно-спокійної, закоханої та ображеної… Про літературний конкурс імені Григора Тютюнника, а також власні сміливі кроки у літературі на шляху до свого Олімпу, Леся Вікторівна розповідає у інтерв’ю.

 —  Восени минулого року відбувся четвертий конкурс імені Григора Тютюнника на сільську та аграрну тематику. Чи не завадила пандемія проведенню заходу і взагалі конкурсові? 

– Так, конкурс ім. Григора Тютюнника заснований наприкінці 2016-го року Героєм України, класиком нашої української літератури – Іваном Драчем, політичним діячем і нині очільником партії “Країна” – Віталієм Скоциком, директором видавництва “Саміт-книга” – Іваном Степуріним, відомою громадською діячкою і очільницею Вишгородського музею – Владою Литовченко, ну і, власне, мною. Ось це ті п’ять осіб, які стояли біля витоків народження літературного конкурсу. Нині його крилами є партія “Країна”. Цьогоріч ми вирішили відійти від тематичних обмежень, тому з усіх куточків України надходили твори різних жанрів: любовна лірика, різнотематична проза, надсилали навіть декілька п’єс! Також дуже цікаво було читати рукописи на соціально-філософську тематику. Журі на чолі з академіком НАН України, директором Інституту Літератури – Миколою Григоровичем Жулинським розглядало і обговорювало надіслані рукописи, а цього року їх – 705! Насолода занурюватися у тексти молодих літераторів, відшукувати у художніх образах щось унікальне, неповторне… Пандемія, звісно, не пройшла повз літературно-мистецьке життя, тому церемонія нагородження відбувалася в карантинних умовах. Символічно, що саме 9 листопада – у День української мови і писемності – ми вітали лауреатів і переможців четвертого конкурсу ім. Григора Тютюнника. Театр “Сузір’я”, за традицією, приймав талановитих людей у своїх стінах. Навіть обмеження і такий буремний час не змогли зіпсувати свято Літератури.

—  На черзі п’ятий конкурсний сезон, тож скоро має початися прийом заявок на цей конкурс? А взагалі в Україні багато авторів, які по-справжньому зацікавлені в аграрних темах, письмі про село?

–  Насправді, питання про ювілейний – п’ятий конкурсний сезон – ще відкрите. Але я впевнена, що він нам подарує нові талановиті рукописи. Аграрна тематика не може бути неактуальною, зокрема, для письменників, що нерозривно пов’язані зі своєю землею, корінням. Коли у художньому тексті автор змальовує село щиро і відверто – читач, певне, на енергетичному рівні відчуває силу і неповторність нашої країни.

Але я підкреслюю ще раз, що далі цей конкурс не обмежуватиметься тематично. Чекаємо на талановиті  твори.

—  У своєму конкурсі за чотири роки Ви відкрили немало нових імен у літературі. Чи були автори, які лише завдяки конкурсу Григора Тютюнника поставили свій перший автограф?

– Звичайно! Зважаючи на те, що конкурсний відбір рукописів відбувається абсолютно чесно (усі роботи закодовані, члени журі навіть не знають стать конкурсантів), протягом чотирьох років у сучасний літературний процес увійшли справді талановиті і цікаві автори. Це і Юлія Бережко-Камінська, Ігор Стамбол, Ірина Сажинська, Олеся Міфтахова, і цьогорічні переможці: Вікторія Оліщук і Юлія Сільчук. 

—  Якщо повернутись до Вашої творчої діяльності поетки, то коли особисто Ви поставили свій перший автограф? Яка це була книжка? 

– Ще на другому курсі університету вийшла моя перша поетична збірка “Шалений спокій вічномиті”… А згодом, також у студентські часи, світ побачила моя достатньо відома книга еротичної лірики “Оголена самотність”. 1000 примірників розійшлися майже одразу, книга мала шалений успіх…

— Дозвольте поцікавитися, Ви здобули ступінь кандидата філологічних наук завдяки дослідженню еротичної тематики у літературі, тож чи можна назвати цей ступінь саме “кандидат еротичних наук”?

– Так, захистила першу в Україні дисертацію на “пікантну” тему “Еротична лірика, жанрова специфіка та ідіостилі”. У цій науковій роботі дослідила, як то кажуть, усю українську літературу зі споду… Бо несправедливо залишаються без уваги і належного сприйняття справжні перлини у творчих доробках наших письменників. Тема еротики була мені близька –  сама тоді багато писала в цьому жанрі – тому хотіла декодувати безліч еротичних текстів в історії української літератури. Захистилася, але не без складнощів. На жаль, не вся академічна спільнота може сприймати такі провокативні, але водночас, невід’ємні теми в літературі… А “кандидатом еротичних наук” мене жартома  охрестили відомі видавці, письменники Брати Капранови. Так і прижилося)))

—  Як Ви гадаєте, як би сприйняли Вашу творчість, скажімо, років 30-40 тому, коли на такі теми було накладено жорстке табу? 

– Еротика і тілесність завжди посідали важливе місце і в житті звичайних людей, і в літературі. Мої еротичні тексти можуть сприймати далеко не всі зараз. Але гра і провокація у всі часи інтригує, заворожує… Це ж одвічні теми – любов-тіло-філософія буття, фемінне-маскулінне. Питання тільки у готовності реципієнта зануритися і відчути метафоричне полотно тексту, декодувати художньо обрамлені натяки… Час на це не впливає, бо, незважаючи на політичні системи і “норми” суспільства, знаходяться ті, хто вміє насолоджуватися творчістю. 

— Ваші вірші особливо близькі жінкам, бо читаючи, кожна бачить в них якийсь епізод зі свого життя. Скажіть, а як до таких поезій ставляться чоловіки? Можливо, Вам доводилося чути від протилежної статі якісь особливі коментарі щодо своїх творів?

– Думаю, немає нічого дивного у тому, щоб говорити про “жіночу” і “чоловічу” поезію, наприклад. Текст віддзеркалює енергетику автора, передає читачу найтонші  душевні ретроспективи, надриви поета чи поетки. Тому, напевне, жінки можуть переживати “жіночі” тексти цілісніше, вбачати в них спільні жіночі архетипи. Але й чоловіки знаходять свою тональність у “нотах” моїх поетичних і поезопрозових текстах. Поєднання чоловічого і жіночого – аура любові, гармонії – без цього світ не може існувати…

—  Чи пишете зараз на еротичну тематику?

– Поезія для мене це те, чим керує “рука космосу”. Коли кожен рядок, ніби струмом, проходить крізь тебе. Тому ніколи не пишу “вимучені” тексти, які базується тільки на “техніці” строф… Еротика – гра. Треба бути азартним гравцем і ніколи не програвати.

Вважаю, що вичерпала себе в еротичній тематиці, уже давно не пишу еротичну. Можна сказати, що пережила творчу трансформацію: на початку 2020-го року світ побачила моя нова книга “Поміж жіночих звивин”. Можна посмакувати міжжанровими експериментами, зокрема, поєднанням поезії і прози у своєрідних поезопрозових етюдах. У них – протиріччя, і антонімізм, і я б навіть сказала, можливо, – боротьба зі свідомим і підсвідомим.  Нині – ера коротких повідомлень. Я не знаю, можна назвати їх навіть своєрідним щоденником серця. Мене завжди приваблював жанр літературного щоденника. Можна визначити цей жанр як художня сповідь. І мені так – комфортно, я почуваюся в цьому гармонійно, хоча… Хоча не виключаю, що мине, скажімо, три, чотири, п’ять років і я розширю свої жанрові кордони – спробую себе в розлогій романістиці, бо сюжетами життя мене наділяє щедро. Тільки би вистачило часу і терпіння талановито їх викласти на папері, бо масової літератури на українському книжковому ринку достатньо… Не кваплюсь із романом. Нехай мої звивини попрацюють у поезопрозі. “Поміж жіночих звивин” – своєрідний меседж моїм читачам, від нової Лесі Мудрак.

Спілкувалася Аліна Шевченко

Читати далі →

“Гластонбері”

Написано Образ Мистецтва

Організатори найбільшого музичного фестивалю Великобританії «Гластонбері», що проходить в англійському графстві Сомерсет, повідомили, що в 2021 році цей захід, як і рік тому, не відбудеться.

«Стало зрозуміло, що незважаючи на всі наші титанічні зусилля, ми просто не зможемо провести фестиваль в цьому році», – розвели руками організатори Майкл і Емілі Івіс, вибачившись за доставлене розчарування. Вони також відзначили, що придбані квитки на фестиваль будуть дійсними у наступному році.

Гластонберійський фестиваль сучасного виконавського мистецтва – музичний фестиваль, який проводиться з 1970 року неподалік від міста Гластонбері у Великобританії. Захід з перших років свого існування отримав репутацію «британського Вудстока» і традиційно вважається однією з головних подій музичного року в Британії. Фестиваль в Гластонбері славиться насамперед своїми рок-концертами, проте в рамках його проходять також численні виступи танцювальних, фольклорних, театральних і циркових колективів, влаштовуються художні експозиції (Вікіпедія).

Вже другий рік підряд  фестиваль було перенесено через пандемію, навіть не дивлячись на те, що у 2020 мав відбутися ювілейний, пятидесятий фестиваль, на якому мали виступати безліч відомих артистів, серед яких Пол Маккартні, Тейлор Свіфт та Кендрік Ламар. 

Скасуванню фестивалю не завадило навіть те, що він стоїть на межі банкрутства. Засновник «Гластонбері» Майкл Івіс раніше заявляв, що фестиваль може «серйозно збанкрутувати», якщо його скасують ще раз. 

На жаль, зараз в Англії черговий локдаун, до перемоги над пандемією далеко, і у держав немає єдиних рішень в питаннях віз і вакцин. Навіть якби до червня 2021 року британським лікарям вдалося вакцинувати всіх громадян і було б офіційно оголошено про перемогу над недугою, цього все одно не було б достатньо для того, щоб зробити фестиваль на звичному рівні.

Читати далі →

Дмитро Білько: “Тихий – це історія про ціннісні орієнтири у житті, про спосіб не зрадити себе”

Написано Образ Мистецтва

Новий 2021-й рік розпочинається значною датою – черговою річницею призабутого й досі ще малознаного педагога, мовознавця Олекси Тихого. Хоча кияни вже мають достеменно знати ім’я дисидента й політичного в’язня, який сконав у радянській тюрмі в 1984-ому році: в Солом’янському районі Києва пролягає вулиця названа на честь О.Тихого. Таку назву вона отримала два роки тому, замінивши стару й ганебну назву Виборзька (на честь міста Виборг в РФ). Тож для тих, хто ще не знає або не чув про захисника рідної мови на Донеччині, ми й підготували інтерв’ю з культурологом, cпівробітником Донецького обласного краєзнавчого музею Дмитром Більком. 

  •  Хотілося б почати з особистого життя пана Олексія: яким було його дитинство? Ким були його батьки? Про навчання в університеті?

Олекса Тихий народився 27 січня 1927 року на Донеччині, хутір Їжівка, колишнє село Грозове. «Класове походження», як казали колись більшовики, – із селян. Батьківська родина переїхала на Донбас із Херсонщини наприкінці ХІХ сторіччя. Батька Олекси Тихого звали Іваном Петровичем, він працював на залізниці. Матір, Марія Кіндратівна, заробляла трудодні у колгоспі й до кінця життя була неписьменною. В Олекси був старший брат – Микола, його забрали на фронт 1943 року під час відвоювання Донеччини у нацистів, він майже відразу загинув. Крім брата, ще були дві сестри – Зіна та Шура. Остання жива, мешкає у Краматорську. Олекса тягнувся до освіти з дитинства. Після війни закінчив школу, кілька разів вступав до вишів, але кидав. Зрештою, 1949 року вступив до МДУ (Московський державний університет). Закінчив філософський факультет у рік смерті Сталіна. Дипломна робота Тихого була присвячена дослідженню педагогічного доробку Антона Макаренка. По закінченні повернувся на Донеччину викладати у школі. До речі, в університеті Тихий навчався одночасно з Левком Лук’яненком, вони навіть мешкали в одному гуртожитку, але тоді їм не випало познайомитися. Їхня зустріч відбулася значно пізніше, – у Мордовських таборах, – де кожен із них отримав «додаткову освіту», вийшовши звідти переконаними патріотами України. 

  • Тепер хотів поговорити про педагогічний доробок. Бо пан Олексій був вчителем біології, а потім історії. Його доробком активно користувалися «реформатори» радянської освіти. Про значення педагогічного доробку Тихого.

Олекса Тихий був універсальним вчителем. Він досить рано зрозумів вади радянської освітньої системи, тому намагався покращити її завдяки впровадженню системи виховання за Макаренком. Той був кумиром молодого вчителя. Та навіть у зрілому віці Олекса Іванович з пієтетом ставився до його системи. Основним, на чому наголошував дружківський педагог, було дозвілля. Його у радянській школі завжди не вистачало ні вчителям, ні учням. Тому, за Тихим, навчальний процес слід було налагодити таким чином, аби дозвілля лишалося для заповнення його самоосвітою та корисними розвагами: вивченню мов, грі на музичних інструментах, читанню, відвідуванню музеїв і театрів. Одним словом, йшлося про саморозвиток. Однак про значення доробку Тихого говорити важко, оскільки він майже невідомий широкому колу дослідників і педагогів.

  • Розкажіть, будь ласка, про Тихого як політичного діяча. Листи до Верховної ради УРСР, участь у створенні Української Гельсінської групи.

Тихий завжди був нонконформістом, намагався відстоювати свої права та не терпів несправедливості. Він не був політичним діячем. У радянській державі політична діяльність, що відрізнялася від «основної лінії партії та керівництва», була під забороною. Навіть висловлюватися з цього приводу було небезпечно. Натомість, Тихий не криючись, висловлював свої думки з політичних питань серед колег. Це неабияк їх лякало. Свій перший серйозний термін Тихий отримав за те, що відреагував на події в Угорщині. Молодий вчитель з Дружківки мав нахабство надіслати листа до Голови Президії Верховної Ради УРСР з протестом щодо введення військ до цієї країни. Це, власне, й стало основним приводом для фабрикування кримінальної справи проти Олекси Тихого. Свідчення наляканих колег доповнили справу. Відтак у лютому 1957 року його заарештували та після закритого суду у Сталіно (Донецьку) відправили на 7 років до Мордовії.

Рівно за двадцять років Тихого засудили знову за сфабрикованою справою. До цього він написав кілька великих публіцистичних статей на тему становища української мови та культури на Донеччині, які нікуди не брали до друку. Постійно домагався справедливості щодо зняття незаконної попередньої судимості. Допомагав своїм побратимам – колишнім політзекам, їхнім родинам і тим, хто лишався за ґратами. КДБ тримало його під наглядом, але не чіпало. Ситуація змінилася, коли Олекса Тихий разом із Левком Лук’яненком приїхав до Миколи Руденка й погодився вступити до Української Гельсінської групи. І знов реакція кадебістів була майже миттєвою. 4–5 лютого 1977 року арештували Миколу Руденка та Олексу Тихого. Суд відбувався влітку 1977 року у Дружківці. Тепер він був формально відкритий, але у залі суду перебувала лише запрошена КДБ публіка. Вирок для Тихого –15 років – став смертельним. 

  • Про Тихого як культурного діяча. Значення для збереження української культури в Донеччині та протидії русифікації.

Так сталося, що до Тихого в Україні стали прислухатися лише тепер. За його життя радянський режим не давав жодного шансу, аби Тихого почули у власному краї. Попри це, Тихий продовжував говорити вголос про те, що комуністи хотіли приховати або знівелювати. У своїх листах і статтях він писав, що, якщо знищувати мову та культуру на Донеччині, то невдовзі вона перестане бути частиною України, частиною української нації, як це сталося з Кубанню. Але для багатьох тоді національний простір не був чимось цінним. Радянський режим намагався знищити етнічні й національні кордони тодішніх республік, створити «єдину спільноту радянських людей». Тепер маємо війну та політиків-популістів, які не гребують цією картою грати проти власної країни. От і зважте, яке значення має для нас теперішніх Тихий? Гадаю, він і досі актуальний. Але, гадаю, він би дуже засмутився з цього приводу.

  • Що дозволило далі боротися за Україну і її культуру попри численні заслання, тюрми і хвороби? Що дозволило протриматися так довго? Адже ми знаємо випадки, коли вибирали співпрацю.

Слід розуміти, що про таких людей, як Олекса Тихий, не можна говорити у жанрі прекраснодушного новоукраїнського патріотизму. Так ми мало чого дізнаємось про нього. Тихий – це продукт самовиховання, це людина, яка виховувала в собі совість, свідоме ставлення до життя. Основним пріоритетом тут був захист слабких і чесність. З цього походить його патріотизм, він не апріорний, даний поза будь-яким досвідом. Він усвідомлений, виплеканий самостійно. Тихий називав себе інтернаціоналістом, оскільки вважав, що оці людські цінності є базовими, патріотизм – випливає з гуманістичних основ людяності, честі, совісті, правди, свободи. Такі люди майже не піддаються «пєрєковкє», їх можна лише знищити, позаяк для них зрадити себе, означає припинити існувати. Тут не було вибору. 

  • Про значення постаті Олекси Тихого в контексті сучасної історії України і особливо Донбасу.

Для мене Тихий – це історія про ціннісні орієнтири у житті, про спосіб не зрадити себе. Мають бути якісь маяки, що закладають фарватер руху у темряві повсякдення. Тихий – такий Маяк для мене і, сподіваюся, для Донбасу, про любов до якого він неодноразово писав. 

                                                                                             Автор: Іван Кобаль

Читати далі →

“Страшно зустріти смерть…”

Написано Образ Мистецтва

26 грудня 2020 року на платформі ZOOM відбувся онлайн-вечір спогадів до вісімдесят п’ятої річниці поета Бориса Олійника за підтримки літературно-художнього журналу «Дніпро», Яскравого радіо та видавництва «ОВК». Куратором даного проекту є письменник, журналіст, літературний критик та буктюбер Ярослав Карпець. 

Родзинкою вечора був виступ української письменниці, перекладачки, громадської діячки, кандидатки філологічних наук та людини, без якої взагалі неможливо уявити сучасну українську літературу – Лесі Мудрак. Впродовж онлайн-події усі присутні могли насолодитися прекрасною декламацією поезій Бориса Ілліча у виконанні пані Лесі, яка також із задоволенням розповіла слухачам про власні враження від знайомства, спілкування та взаємодії з унікальною особистістю, поетом-шістдесятником, великим митцем та громадським діячем Борисом Олійником:

«До Бориса Ілліча можна ставитися по-різному. І це – нормально. Можна не поділяти його політичних поглядів, іще якихось суб’єктивних шокуючих переконань… Але його не можна звинуватити у тому, що він не був чесним і порядним щодо себе самого, свого світогляду, оточення. Борис Ілліч завжди цінував своїх колег по творчому цеху, допомагав їм вирішувати численні питання.

Його твори “Пісня про матір”, “В поета гроші завелись”, “Чураївна”, “…бісова дівка на кручі стоїть”… і т.д. – це вже неповторна сторінка в історії літпроцесу.

Особисто я вдячна Б.Олійнику за його доброту і дружню допомогу. І в проведенні Міжнародного поетичного фестивалю “Terra poetica 2014”, тоді, коли жоден із шістдесятників, до яких я зверталася, не відгукнувся з конкретною підтримкою. А Борис Ілліч сказав: «Поки живий – в біді не залишу! Що можемо – зробимо» (це при тому, що до того часу, ми бачилися двічі чи тричі). І дотримався слова.

А ще я вдячна, що в найскрутніші моменти мого життя була його підтримка, були його дзвінки, переживання, турбота: Олійник, про тих людей, яких він поважає і любить, завжди піклувався».

Нагадаємо, що Борис Ілліч Олійник народився 22 жовтня 1935 року у селі Зачепилівка на Полтавщині. Закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка. Його надзвичайно плідна творчість – яскраве і промовисте свідчення того, що поет був «в епіцентрі доби», він прагнув наполегливо і просто сказати про найболючіші проблеми так, щоб читач йому повірив. 

В останні роки свого життя Борис Олійник намагався, щоб творча молодь гуртувалася навколо Українського фонду культури. Він заснував конкурс «Нові імена України» і був ініціатором видання «Terra poetica». 

30 квітня Борис Олійник пішов у засвіти. Присутні вечора спогадів мали змогу бути дотичними до вражень Лесі Мудрак від похорону великого поета, який відбувався в Клубі Кабінету Міністрів України:

«Олійник, очевидно, був і буде єдиною постаттю, яка могла, в день свого переходу в інші світи, зібрати “правих”, “лівих”, комуністів, націоналістів, віруючих, атеїстів, урядовців, чиновників, митців і простих людей, які приїжджали з різних куточків України, аби попрощатися з українським Поетом.

Клуб Кабміну гув, як вулик, у якому роїлися бджоли. Квітів було стільки, що неможливо було їх усі повантажити в катафалку з труною…

Дуже правдиві і щирі виступи Миколи Жулинського,  Любові Голоти, задали тон справжності перед виступами депутатів та високопосадовців…

Пригадую, як, світлої пам’яті, Іван Драч, на центральній алеї Байкового кладовища, перед могилою новопреставленого, зазначив, що коли падає дуб, ми тільки тоді можемо оцінити його велич.

Я переконана, що до лірики Олійника ми будемо неодноразово повертатися. Як повертаємось до творчості Данте (який, до речі, теж був політично “замащений”, але хто про це згадує нині).

Можете мені робити закиди щодо моєї позиції, але для мене Борис Олійник – особлива людина, якій я дякую за його порядність і допомогу в скрутну хвилину.

Хай спочиває…

Бо 

Страшно зустріти смерть. 

Страшно – не будьмо лукаві, 

В славі там чи в неславі – 

Страшно зустріти смерть.

Страшно безсило-малим 

Чути себе перед смертю.

Але страшніше, коли 

Ні за що вмерти.

(Б.Олійник)»

Автор: Юлія Григорук

Читати далі →

“Інфіковані горором”

Написано Образ Мистецтва

Наскільки популярними є фільми жахів і книги в жанрі горор в Україні? Що відбувається із психікою людини під час перегляду/читання жахливих речей? Що відокремлює Стівена Кінга від інших авторів, котрі пишуть “жахливі” твори? Чи варто вивчати майстерність горору? Про це і не тільки Анастасія Трофименко розповідає слухачам у своїх онлайн-лекціях із циклу “Інфіковані горором”. Анастасія Валентинівна – літературознавиця, дослідниця жанру горор, аспірантка Київського університету імені Бориса Грінченка. Анастасія поділилася, що чекає слухачів на наступній лекції, котра відбудеться 29 листопада 2020 року онлайн.

–  Пані Анастасіє, на черзі третя лекція із циклу “Інфіковані горором”. Що Ви пропонуєте в ній своїм фоловерам?

– Саме ця лекція зачепить одразу декілька сторін творчості Стівена Кінга. Це знову ж таки жахи та фентезі.  А саме його творчий доробок “Темна вежа”, що із справжньої епопеї переростає у біографічну сповідь із химерним змішанням популярних фентезі-епопей.

Мої поціновувачі мають можливість послухати не просто переказ тексту із рафінованим викладом, а безпосередньо прийняти участь у обговоренні і аналізуванні твору, розглянути його схематизацію, зрозуміти як він сконструйований.

– Сама назва другої онлайн-лекції парадоксальна, навіть дивна: позитивний вплив літератури жахів на психіку. А я думала, що нічого позитивного у жахах не буває… Просто автори хочуть налякати читачів. Чи не так?

– Насправді так, звучить доволі дивно. Але, дійсно, позитив у читанні таких творів є. І так, автор такого типу літератури будь-що намагається налякати читача. Тип “лякання” безпосередньо залежить від обраного жанру. Адже, жанр, якби він був людиною, диктує певні правила, патерни та фрейми, якими користуються автори для досягнення поставленої мети.

Повертаючись до “позитиву” від такого читання. По-перше, це чудовий психологічний досвід. По-друге, це хороша можливість пережити накопичені емоції, що вивільнить організм від надмірних стресів. І так, ця формула працює не для всіх, все доволі індивідуально.

Проводячи дослідження, я часто спілкуюся з різними людьми, не тільки із літературознавцями, та взявши собі за правило, питаю: “Чому ви читаєте таку літературу?”. Відповіді можуть вас здивувати. Одного разу я почула щось подібне: “І читаю та дивлюсь особливо, де більше вбивств. Не знаю, як пояснити, але це розслабляє, та ще й якщо сюжет переплітається із розслідуванням та пошуком вбивці”. І це відповідь не молодої юної дівчини, а доволі зрілої жінки, років так за 50.

По-третє, наразі ми живемо у досить швидкому світі/суспільстві, унормованому постійними рамками, емоційними дрескодами і тому подібне. Якщо згадати Фрейда, то він зазначав, що такий тип суспільства породжує невротизм та емоційні стреси, які необхідно переживати, щоб уникнути порушень психіки та патологій. Інколи, прочитання такої літератури якраз і вивільняє надмірне емоційне накопичення.

– Чому така красива й тендітна дівчина зайнялася такою “жахливою” темою?

– Для мене видається дивним вираз “жахлива тема”, не бачу нічого жахливого. Цей тип літератури чарує та захоплює. Досліджую літературу жахів, тому що в ній “варюсь”, просто таки живу, люблю, читаю. Особливо мене захоплює сама система функціонування жанрів у середині даного ґатунку літератури. Це, знаєте, коли людина на шляху до професіоналізму перестає помічати те, що помічала, не розбираючись у тонкощах цієї роботи. Так і у мене – мені цікавий отой механізм, наприклад, чому читаючи, ми лякаємося, або ж яким чином і за допомогою чого автори створюють такі впливові на людину тексти, а ще як структурно виглядає жанр горору.

Це моє улюблене заняття, яким я прагну поділитися з багатьма людьми.

–Дякую за цікаву бесіду! Зустрінемося на третій Вашій лекції!

Автор: Аліна Шевченко

Читати далі →

ЧАС ПОТРИВОЖИТИ ЗЛО?

Написано Образ Мистецтва

Основне правило будь-якого трилера: не звикай до героя, бо на наступній сторінці його можуть вбити. Не забувайте це правило, беручи до рук книгу Назара Вівчарика «Потривожене зло».

І вбивають тут часто.

Вбивають кулею, вбивають ударами, вбивають зрадою.

Вбивають героїв, вбивають довіру, вбивають країну.

Книга розповідає про каратиста Миколу, який стає своєрідним «таємним агентом» зі Сходу, і має передати конфіденційну інформацію, яка буде дуже корисна українським військовим. Подорож флешки стає символічним обрамленням твору. Та окрім Миколи, у тексті з’являються ще інші «переселенці», які неймовірно ускладнюють життя усій «нечисті» (у різних її формах) у місті з районом «Д».

Попри те, що основні події твору відбуваються в Черкасах, навіть ще вужче, у гуртожитку в Черкасах, ми можемо побачити зображення різного Донбасу: під час помаранчевої революції, під час російсько-української війни, і Донецьк, яким його бачать ті, хто там ніколи не був.  

Саме остання проєкція, на мою думку, найбільш важлива. Адже й правда, часто, ми навіть уявити не можемо, що відбувається за сусіднім парканом від нас. Проте, знаємо точно, яка зарплата була у шахтарів, впевнені, що саме вони, донецькі, винні у всіх незгодах. Але так було. А сьогодні ми все частіше не хочемо думати про те, що відбувається там. Живемо своїм звичним життям, життям-без-війни. Аж доки якийсь «переселенець» не увірветься в наше життя і не нагадає про все те зло, яке причаїлось біля нас.

Та Назар Вівчарик нагадує, що зло завжди ходить поблизу. Навіть, якщо Вам здається, що ви його не тривожите. Захаров, Вєталь, Руслан, Леонід. Попри те, що це усе другорядні герої, саме вони є певним соціальним зрізом, зображеним у цій книзі. Генерал, який має боронити і громадян, і країну, а при цьому переймається лише собою і робить все для знищення. Колишній зек, який як «шістка системи», виконує усі накази «темних мундирів». Наркоман, який заради дози готовий навіть на вбивство. Військовий, який пройшов Афганістан, проте повернувшись до мирного життя, не зміг знайти тут своє місце. Усе це зло – з різними причинами, різними діями та однаковим наслідком.

Проте, героїв у книзі настільки багато, що втрата когось уже не викликає здивування, а лише питання: «А для чого він був потрібен?»

«Потривожене зло» мов калейдоскоп, складається із різних пазлів. Наскрізна тема – це переселенці, війна, при чому як вона сама, так і все, що з нею пов’язане: територія, люди, почуття. Проте, кожна з проблематик, як і історії героїв, залишається незавершеною, недосказаною, непроговореною до кінця. Автор перебігає з одного героя до іншого, з однієї проблеми до іншої, що, мабуть, і сам забуває до чого це було. Саме тому, читачеві може здатись, що його вважають неуважним. Адже з розділу в розділ нам нагадують, про ті самі речі, часто навіть тими самими словами.

Так, ми неодноразово читаємо, що Микола навчався карате у монастирі, про його батька Вікінга, і про батька Віки – прихильника Партії регіонів… І (о, диво), звісно про останнього автор наголошував нам неспроста! Але вся краса деталей, які потім стають ключовими у тому, що на початку твору вони з’являються ніби легкий не вартий уваги слід, а потім перевертають усе з ніг на голову. А не виглядають як величезні каменюки, об які тебе змушує спіткнутись автор кілька разів, наголошуючи: «Подивись сюди і запам’ятай, бо на останній сторінці я знову покажу тобі цю каменюку».

Схожа ситуація і з містикою.

Що виникає у вас в голові, коли Ви берете до рук книжку, а на обкладинці бачите «містичний трилер». «Читаємо, буде гаряче»…

Проте, зі справжньої містики у самій книзі виявляється досить мало елементів. Є духи, які існують окремо від гуртожитку, і є щось темне і надприродне, на що натрапляють герої лише в тій будівлі.

Та чи можна однозначно ствердити, що то містичні елементи? Миколу мучить совість за вбивство брата, і він його бачить. Леонід, переживши війну, відчуває у собі Щось, що вселилось в нього після вбивства «свого».

А ті примари, які так легко психологічно не пояснюються, виникають не зрозуміло чому, і зникають так само в нікуди, без логічного завершення, як очі, які бачить Руслан.

Ну і Мара, яка гине просто від «закручування», серйозно? Повертаємось на обкладинку, дивимось ще раз на надпис «містичний трилер» і вимагаємо більше потойбічних пристрастей! Ну ок, ми побачили потім героя на ім’я «Умар» (Мара- Умар, збіг?) і спокійно чекаємо продовження, яке обіцяє автор.

Мова твору: фразеологізми в суміші з багатьма штампами і кліше. Та ці проблеми можна виправити і, зосередившись на сюжеті, як усі нормальні читачі, їх можна оминути. Проте, до честі автора, він все ж не забуває чергувати у своєму тексті гарну добірну літературну мову, подекуди навіть з кличним відмінком, із звичнішою для демонів та “русланів-наркоманів” говіркою.

«Потривожене зло» – легка і захоплива книга. Цікавий кримінально-військовий сюжет із психологічними елементами та непоганими діалогами. Проте, якщо Вам хочеться містики чи надзвичайних емоцій, – залиште це «зло» нетривоженим.

Що варте уваги у книзі? Соціальна спрямованість, спроба автора показати модель суспільства на прикладі одного гуртожитку, зображення того, що війна насправді відбувається не лише на Сході, а й на мирній території щодня. Війна проти історії, системи, зла.

Автор статті: Тетяна Чіхрай

Читати далі →

Дмитро Лазуткін: “Щоб писати про поезію – треба жити нею, дихати, любити її”

Написано Образ Мистецтва

Нагороди та досягнення цієї людини можна перелічувати довго і зацікавлено, але сьогодні закцентуємось на Дмитрі Михайловичу саме як на особистості з поетичною натурою. Його вірші — це фіксація внутрішнього стану, вони захоплюють і вражають з самого початку.

– Чи читаєте ви рецензії на свої вірші? Себто, цікавий вам так званий «фідбек»? 

– Так, мені дуже важливо, що пишуть про мене. На фахову критику я звертаю увагу і роблю висновки. Особливо, коли літературний критик дійсно добре орієнтується в поезії, відчуває контексти, вловлює інтонації, помічає алюзії. Скажу більше, я отримую задоволення, коли по мені гостро проходяться ті, хто насправді є кваліфікованими і авторитетними експертами. Вказують на недоліки, які власне «замилене» око могло пропустити.  Щоправда, нині в Україні, зовсім мало хороших аналітиків, що розуміються на цьому. Переважно, пишуть або про що книга, описують сюжет, або просувають певних авторів з міркувань внутрішньоцехової солідарності, або поливають все брудом аби виділитися і викликати скандал. Рівень літературної критики, нажаль, прямо залежить від гонорарів за рецензії. Наразі, через жалюгідну оплату, маємо і результат відповідний.  

– В інтерв‘ю з Андрієм Альохіним ви говорили, що поезія передбачає паузи, в ній ви можете належати всім і лише собі. Чи не є поезія для вас такою собі медитацією?

– Поезія – це завжди медитація. І навіть, гостре й емоційне висловлювання – це спосіб знайти гармонію. Вміння вловити подих вітру, розставити слова у магічному порядку так, щоб відчувати – це воно, ось! 

 – Ким ви хотіли стати, коли були дитиною? 

– Я хотів стати футболістом. Мені просто снилося як я – тоді ще на Республіканському стадіоні – забиваю вирішальний гол у ворота московського «Спартака». Власне, згодом це чудово зробив Сергій Ребров в рамках групового етапу Ліги Чемпіонів. Але я марив футболом все дитинство. Ридав, коли київське «Динамо» комусь програвало. З ранку до вечора бігав з м’ячем у дворі.

– Тож, повертаючись до поезії: «Артерія» —це швидше мелодекламація, а не хіп-хоп» — так ви сказали у вищезгаданому інтерв‘ю з Андрієм Альохіним. То як виникла взагалі ідея такої мелодекламації? 

– Перша пісня «Забувай» – народилася після повернення з волонтерської поїздки на Луганщину. Саме тоді я познайомився з харківським композитором і виконавцем Борисом Севастьяновим. Я написав вірш, запропонував йому. А вже за тиждень ми виконували його разом на фестивалі, що проходив в Оперному театрі в Харкові. Таке от випадкове знайомство. Потім з’явилося ще кілька пісень, далі – ціла програма, в котру ми інтегрували читання віршів під джазову імпровізацію. Зараз в колективі є і трубач, і гітарист. Прийшов досвід, зросла якість виступів. Це вже не просто кілька пісень «під мінус», а повноцінна концертна програма з «живими» музикантами. 

– Як ви ставитесь до Шевченка, «академіка в кожусі»? Чи не здається він вам вже аж занадто ідеалізованим та канонізованим? 

– Поетична техніка зазнає змін. Зараз відштовхуватися від шевченківського канону в аналізі тексту – це те саме, що за критеріями лютневої музики оцінювати hip-hop jazz. Те ж саме стосується образу класика і його відповідності. 

– На сьогодні точиться багато суперечок на тему необхідності вищої освіти для сучасної молоді. На вашу думку, яку роль відіграє вища освіта у сучасному українському суспільстві?

– Нічого краще за самоосвіту, на мою думку, бути не може. Зараз диплом сам по собі – важить для роботодавця не багато. Втім, навчання у ВНЗ дозволяє навчитися систематизовувати знання і працювати з літературою, інформаційними джерелами, пошуковими сервісами. Це важливо. Так само, як і певний набір базових знань, котрий, напевно, не буде зайвим. Дуже хочеться, щоб український диплом був сертифікатом високої якості, щоб його наявність гарантувала працевлаштування на гідній посаді з хорошим грошовим еквівалентом.

– Слова іншомовного походження, на вашу думку, руйнують чи збагачують мову? Йдеться про слова, що мають повноцінні аналоги/значення/пояснення в українській мові. Наприклад, слова «фідбек», «флешбек» і т. д. 

– Мову словами не зруйнуєш. Насичення сучасної української англомовними запозиченнями є лише маркером трендів. Світ глобальний, тож ті чи інші мовні конструкції покликані спростити взаєморозуміння. На цей процес вплинути не просто. І – не факт, що слід це робити.

– Чого нам очікувати найближчим часом від Дмитра Лазуткіна: новий експромт як у випадку з «Артерією» або ж лірику?

– Я дописую книгу віршів. Сподіваюся, у 2021-му вона вийде друком. Водночас, не полишаю планів щодо музично-поетичного проєкту «Артерія». Це – цікавий майданчик для експериментів, що працює на нове звучання поетичного тексту. Хочеться, нарешті, зробити якісний професійний кліп. Знайти режисера, який би відчув наші слова і «вдягнув» їх у відповідний візуальний ряд. 

А ще хочу аби ми разом з симфонічним оркестром виступили на палубі корабля «Гетьман Сагайдачний». Було б круто дати концерт у відкритому морі!

***************************************************

Ну що, малятка – настали й для вас щасливі часи-

З того берега просочуються голоси,

Хтось співає про те, що кохання минає,

Хтось переконаний, що його – взагалі – немає.

Хвилі здіймаються під тиском своєї ваги,

Все, що ми не зробили – нам було до снаги.

Вертаються бумеранги і луплять в серця.

Для того, хто був готовий битися до кінця – 

Перемир’я – це нестерпно жорстока пора, 

Бо війна це стан, бо коли завершиться гра –

Чорні лебеді не відрізнятимуть наших імен.

І світом правитиме манекен.

І будуть риби ковтати німі слова,

І тиша бринітиме – як ніколи – жива.

І будуть зривати маски, коли бракуватиме кисню,

Ті, хто любив себе так, як люблять вітчизну…

Різані вени ночі, дощ в душовій кімнаті,

Нам є на кого поставити у цьому чемпіонаті.

За вікнами пропливають журавлики паперові…

Так багато любові, 

так багато любові!

**************************************

Волого так і тонко пахне хвоя,

І правий берег блима у вікні.

Це час такий – поема без героя.

Герої залишились на війні.

І небом пропливе хмарина сонна,

І ніби кожен сам за себе, кожен – сам…

Висить вода прозора, як ікона.

І праведник сповідується псам.

І хто вони – ці ближні, ці блаженні?

І хто кому суддя, якщо біда

Пронизує, мов голочки зелені,

Мов промені посріблені – гойда…

Ти берег – але де твої причали?

Ти мапа – але хто тобою йде?

По тихому фарватеру печалі

Пливе обличчя осені руде.

**************************************

Дмитро Лазуткін — відомий український, бронзовий призер Кубка світу з кікбоксингу та кік-джитсу, чемпіон України з козацького двобою, володар чорного поясу з кемпо-карате, спортивний коментатор, телеведучий. Одним словом, багатогранна особистість, з якою можна довго і цікаво спілкуватися.

Автор: Анастасія Скурська

Читати далі →

На межі із вічністю. Вінсент Ван Гог

Вінсент Ван Гог? Це божевільний художник без вуха, який малював соняшники – це, напевно, перша думка, пов’язана з художником. Я думаю, це те, з чим ми найбільше асоціюємо емоційні проблеми і нервові розлади, які так характерні для нього. Сьогодні, однак, я підготувала для вас кілька курйозів з його життя, які, сподіваюся, простимулюють ваш інтелектуальний апетит і спонукають вас познайомитися з життям і творчістю художника.

Вінсент Ван Гог, «Автопортрет», 1887
  1. Ван Гог був голандцем, народився 30 березня 1853 в маленькому селі Гроот-Цундерт. У нього було п’ятеро братів і сестер, включаючи брата з таким же ім’ям, який з’явився на світ як мертвий плід, рівно за рік до народження художника. Хоча практика іменування одного і того ж імені в родині була дуже популярна в ті дні, деякі дослідники кажуть, що Ван Гог міг жити з вірою в те, що він є лише заступником того, хто був до нього. Це могло викликати у нього комплекси і відчуття того, що він всього лише «заміна».
Вінсент Ван Гог, «Білий дім вночі», 1890

2. Дитиною Вінсент був серйозний і мало спілкувався, чужий навіть самому собі. Доля психічних захворювань важко позначається на всій родині Ван Гога. Наприклад, у його улюбленого брата Тео був психоз, а у сестри Віллеміни було раннє слабоумство.

Вінсент Ван Гог, «Два зрізаних соняшнику», 1887

3. Ван Гог виріс в родині, яка пристрасно піклувалась про поширення віри і займалась торгівлею творами мистецтва. Батько художника, Теодорус ван Гог, був міністром голандської реформатської церкви. Згідно із сімейною традицією, надзвичайно релігійний Ван Гог також відчув покликання і став проповідником. На жаль, його фанатична віра і схильність вступати в складні і громіздкі дискусії призвели до того, що у віці 27 років він був звільнений від церковних функцій.

Вінсент Ван Гог, «Спогад про Саду в Еттен», 1888

4. Дослідники сперечаються донині, що стало причиною дивної поведінки Ван Гога, його психологічних розладів і емоційних проблем. За деякими даними, художник страждав на епілепсію, інші пов’язують його з депресивним синдромом, в той час як інші стверджують, що він страждав від порфірії, симптоми якої зачіпають як фізичні, так і емоційні проблеми.

Вінсент Ван Гог, «Зоряна ніч», 1889

5. Після «звільнення» з церкви Вінсент Ван Гог вирішив, що він буде втілювати в життя свою місію і пристрасне прагнення до мистецтва. Свою першу картину він написав у віці 27 років. Як перфекціоніст, художник відчував постійну потребу в самовдосконаленні. Супутнє відчуття художнього невдоволення привело його в Париж в 1886 році, де він допоміг своєму братові Тео, з яким він жив. Ван Гог і Тео написали багато листів один одному, які зараз є основним і дуже цінним джерелом знань про життя і творчість художника. Через те, що в Парижі брати були дуже близькі один з одним, листування з того часу досить слабке, а паризький період – маловідомий. Однак відомо, що перебування в столиці художнього авангарду призвело до того, що Ван Гог познайомився з багатьма відомими художниками, а його роздуми про мистецтво посприяли застосуванню нових рішень.

Вінсент Ван Гог, «Соняшники», 1888 (є 11 версій цієї теми)

6. Художник захоплювався імпресіоністами, але те, що він створив сам, виявилося набагато більш інноваційним і відрізнялося від робіт французьких майстрів. Ван Гог був найближче до теми бідності, звичайних людей, повсякденного життя, яке він спостерігав навколо, і це було предметом його робіт. Крім того, його товсті і енергійні тупики, що виникають під впливом пуантилізму, виявилися занадто агресивними і інноваційними для тодішніх реципієнтів.

Вінсент Ван Гог, «Червоний виноградник», 1888

7. У 1888 році Ван Гог переїхав з Парижа в Арль. Він утопічно вважав, що там виникне мальовнича колонія, місце, де люди мистецтва будуть зустрічатися і обговорювати, як в паризьких арт-кафе. На жаль, реальність приголомшила живописця, і у місцевих жителів, які п’ють абсент, він побачив людей з іншого світу. Саме в Арлі Ван Гог запросив Поля Гогена, де художник відрізав вухо (або Гоген відрізав його розмахуючи шпагою, ніхто не може визначити на сто відсотків, так як художник сказав, що сам це зробив).

Вінсент Ван Гог, «Автопортрет з перев’язаним вухом», 1889

8. Абсент-лікер, від якого художник був залежний. Включений в абсент туйон мав галюциногенну активність і викликав, серед іншого, психоз. Ван Гог, під впливом однієї з атак, кинувся на свої картини і їв з них фарбу. У цього божевільного консерванту був якийсь галюциногенний ефект, тому що в скипидарі було також хімічна сполука.

Вінсент Ван Гог, «Мир в Арлі I», 1888

9. Жителі Арля написали міській владі з проханням вигнати непередбачуваного Ван Гога. Художник стає пацієнтом психіатричної лікарні, де, згідно з документами, йому поставили діагноз епілепсія. Однак, слід пам’ятати, що визначення цього стану за часів художника охоплювало дуже широкий спектр захворювань, в тому числі психологічних. Тільки пізніше дослідницька та медична робота звузили цю концепцію.

Вінсент Ван Гог, «Квітучий мигдаль», 1890 р

10. Згідно з офіційною версією, художник закінчив життя самогубством в 1890 році у віці 37 років, застрелившись запозиченою зброєю. Однак є ще одна гіпотеза, яка припускає, що його смерть пов’язана з таким парубком, як Рене Секретан, який міг застрелити його під час невинної гри. Теорія підтверджує, серед іншого, кут пострілу неприродний, враховуючи самогубство.

Жовта спальня Ван Гога в Арлі, 1988 р.

До речі, жовтий колір зачаровував голандського постімпресіоніста Вінсента Ван Гога протягом останніх років життя. Його будинок був пофарбований у жовте, цей колір також домінує у картинах митця, написаних перед смертю. Такі преференції, можливо, пояснюються естетичними вподобаннями художника.
Проте, є ще два припущення, згідно з якими захоплення Ван Гогом жовтим кольором спричинене прийманням великих доз похідних наперстянки або надмірним споживанням абсенту, що містить туйон — похідне гіркого полину, дуже токсичну речовину для нервової системи. Уже ідентифіковано хімічні процеси, що лежать в основі впливів наперстянки й туйону на жовтий зір. Разом із тим слід зазначити, що багато лікарів провели посмертний аналіз медичних і психіатричних проблем художника, поставивши йому широкий діапазон діагнозів — епілепсію, шизофренію, хронічну дигіталісну інтоксикацію, маніакально-депресивний психоз, гостру переміжну порфірію і хворобу Меньєра. Відомий психіатр Кей Р. Джеймісон вважає, що симптоми Ван Гога, перебіг його захворювання й дані сімейного анамнезу дають підстави думати про наявність біполярного розладу. Можливо, що він одночасно страждав від епілепсії. При наявності в той час препаратів літію стан художника можна було б покращити.
Уважно читаючи листи Ван Гога, помічаємо бажання віднайти мистецтво, що могло б забезпечити доступ як йому, так і його аудиторії до універсального лікувального виміру, у якому страждання матеріалістичного світу зникають. У такому артистично-метафізичному паломництві він відчував себе ближчим до шахтарів, селян і «їдоків картоплі», тих, хто, як і він, через бідність і хвороби, не втратили зв’язку з природою й тому залишаються чистими. Хвороба Ван Гога, ймовірно, збільшила несвідому здатність відчувати сутність людей та природні якості навіть неживих елементів.
Хоча є докази, що люди з біполярним розладом є більш творчими при ефективному лікуванні, ніж без такого, і, можливо, тільки ранні фази манії сприяють підвищенню творчого потенціалу (Schou, 1979), але можливості Ван Гога залишалися винятковими до кінця. Незважаючи на будь-які теорії хвороби Ван Гога, його картини, без сумніву, — свідчення безмежного творчого потенціалу й мистецького таланту. Пам’ятаймо, що цими якостями володіла людина, якій довелося боротися із хворобою, що й стало причиною передчасної смерті митця.

Читати далі →

Чарівні картини канадського художника Річарда Савойя

Написано Образ Мистецтва

Річард Савойя (Richard Savoie) – талановитий канадський художник, що створює роботи в техніці пастель.

З дитинства його надихали красиві пейзажі. Завдяки рідкісному природному чуттю і прагненню пізнати таємниці майстерності, він навчився створювати воістину живі картини. Йому підвладне справжнє чаклунство фарб і тіней. Досить поглянути на його картину, як відразу переносишся в далеке містечко за океаном, відчуваючи усі нюанси того, що відбувається. Особливим світлом наповнена серія робіт Річарда “Різдвяний ноктюрн”.

Ми хочемо поділитися з вами цими затишними сніговими картинами, які дарують тепло.

hudozhnik Richard Savoyya 1

hudozhnik Richard Savoyya 2

hudozhnik Richard Savoyya 3

hudozhnik Richard Savoyya 4

hudozhnik Richard Savoyya 5

hudozhnik Richard Savoyya 6

hudozhnik Richard Savoyya 8

hudozhnik Richard Savoyya 9

hudozhnik Richard Savoyya 10

hudozhnik Richard Savoyya 11

hudozhnik Richard Savoyya 12

hudozhnik Richard Savoyya 13

hudozhnik Richard Savoyya 14

hudozhnik Richard Savoyya 15

Читати далі →

Зимове мистецтво

Написано Образ Мистецтва

“И вот сама идет волшебница зима”… Ці рядки Пушкіна вмить спадають на думку, коли думаєш про зиму. Позаду дощі і тумани, усі з нетерпінням чекають пухнастого снігу, веселих забав, зимової казки і, звичайно, Різдва.

Художникам чекати зими необов’язково – вони можуть створити її по своїй волі, ожививши полотна. У кожного з живописців своя зима: у одного – радісна і довгожданна, у іншого – непередбачувана і лякаюча. Краса завжди таїться в неоднозначності, так що дивимося і насолоджуємося тим, що нам до душі, адже кожен вибирає своє.

Пам’ятай про вічне

Нідерланди, XVI століття, зима… “Серенаду сонячної долини” ще не зняли, радіо теж доки не винайшли, як і лампочку. Та і кіно не було. А ось ковзани були! На дерев’яній основі, в яку вставлялися металеві смужки, що кріпилися до взуття ременями. Виглянуло сонечко, вийшли старі і молоді на лід і давай веселитися, насолоджуючись катанням і коротким світловим днем. А художник на ім’я Пітер Брейгель зафіксував усе це на безсмертному полотні.

“Пейзаж з ковзанярями і пасткою для птахів” – маленька картина, написана живописцем в 1565 році, – завжди користувалася особливою популярністю. Сьогодні відомі 127 її копій, 45 з яких належать кисті Брейгеля-молодшого, сина художника. Здавалося б, тихо-мирна ідилія. Тільки до чого тоді пастка для птахів? Брейгель був би не Брейгель, якщо б не зашифрував на полотні таємну думку.

Художник не раз писав річку, по якій рухаються люди, – хтось ковзає, хтось падає і встає, а хтось зупинився. Це річка людського життя, а в нашому випадку, можливо, і пастка: у будь-яку мить лід може репнути, і крихітні фігурки назавжди зникнуть з лиця землі. Життя людини крихке і ефемерне. Як і життя птахів, непідозрюючих про пастку. Художники того часу завжди нагадували людям про тлінність земного існування, щоб ті пам’ятали про вічне.

Інші часи – інші фарби

У Кустодиєва, художника часів XIX – XX віків, вже ніякого прихованого змісту. Лише радість буття і справжні веселощі масниці. Святковий день, сани, дзвоники – урочистість життя, радості і достатку, судячи з вивіски “Сыръ и Икра”. Тут зима, мила кожному серцю, тому що і погляд на життя вже був іншим: живи сьогодні, милуйся красою і буйством фарб.

Відшумів день з його сніговою погодою, мокрі рукавички сохнуть біля вогню, і там же зібралася уся сім’я – послухати захоплюючі зимові казки під тріск дров в каміні.

І ось з крижаної холоднечі народжується Снігуронька. Не та весела внучка Діда Мороза, що водить хороводи з діточками, а та, що наважилася полюбити хлопця з плоті і крові і поплатилася за це, розтанувши без сліду. Снігуроньку теж зображували по-різному. У Врубеля вона декоративна і великоока, в чудовому наряді а-ля модерн – ніби і снігова, але виглядає і тримається з кокетливою упевненістю в оточенні сніжинок замість головного убору. Така може і не розтанути – пристосується до земної круговерті.

Зовсім інша – класична – Снігуронька у Васнецова: перелякана, така, що тільки вийшла з лісу, не знає, що її чекає у незнайомому світі, але що передчуває – нічого хорошого. Чарівна красуня вже готова заплакати та не може – тільки безнадійно розводить руками.

Такі різні птахи

Пухнастий сніг на полотнах художників повітряний і іскриться усіма відтінками білого. Саме такий він на картині Клода Моне “Сорока”. Від неї погляд відвести неможливо – очі сліплять сонячні відблиски, легені наповнюються уранішнім морозним повітрям. Це саме втілення веселої і мирної зими. Проте критики XIX століття обхаяли картину безбожно.

Зовсім інша зима на картині Каспара Фрідріха “Охотник в лісі”. У цього містичного німецького художника зима завжди небезпечна, темна і страшнувата. І навіть птах на цій картині далеко не такий милий, як сорока Моне – швидше, це чорний ворон безвиході. Картина була прийнята сучасниками дуже прихильно.

Час виніс із картин Моне і Фрідріха зовсім інший вердикт: зараз тисячами розходяться репродукції “Сороки” Моне, а за оригінали його полотен багаті колекціонери викладають мільйони доларів.

Тепла радість буття

У святі Різдва багато сенсів, але передусім, це веселий гармидер, сімейний затишок і щастя. Усе це оживає на полотнах знакового Різдва, шведського художника Карла Ларсона. Він не просто живописець, фактично він започаткувує все те, що зараз називають “скандинавським стилем” в дизайні та інтер’єрі.

Дитинство художника не можна було назвати ні щасливим, ні безтурботним. Сім’я тулилася в трущобах, мати працювала без кінця, батько пив і нещадно бив дружину і дітей. У таких випадках, як правило, є два варіанти: або людина тупає по батьківській стежинці, або будує радикально протилежне життя. На щастя, з Ларсоном сталося друге. Спочатку все йшло не дуже весело: обдарований хлопець не доїдав і брався до будь-якої роботи, щоб мати можливість отримати художню освіту. Здавалося, потреба і сіре безрадісне існування стануть його довічними супутниками. Але хтось там вгорі зглянувся над талановитим юнаком, різко змінивши декорації.

Йому судилося було зустріти художницю Карин Бергьо, що стала його дружиною. Вони прожили в згоді усе життя, народивши вісім дітей. Жили в дивовижному і світлому будинку, інтер’єр якого створили своїми руками. Карин, що походила із забезпеченої сім’ї, виявилася унікальною домогосподаркою: ткала, шила, придумувала меблі, виховувала дітей в радості. Карл фіксував цю сімейну хроніку у своїх творах. В результаті, вийшла тепла сага про радість буття.

Один за другим виходили альбоми з акварелями Карла Ларсона, де було зображене життя його сім‘ї. Книга оповідань, малюнків та акварелей художника «Дім під сонцем» побила всі рекорди популярности спочатку в Швеції, а потім і у всьому світі.

До Ларссонів стандартну обстановку в шведському будинку складали важкі темні масивні меблі, які буквально давили своїми масштабами. А вони змогли показати, що можна створити іншу реальність, в якій красиво і комфортно, – з м’якими і плавними лініями, світлими кольорами, простотою і функціональністю.

Різдво – це завжди вищий прояв радості, очікування щастя, тому художник з таким задоволенням зображував святвечір, і картини, перетворюючись на листівки, сотнями розліталися в різні куточки землі і продовжують розлітатися до цього дня. Багато в чому завдяки палітрі Ларсона червоний став офіційним кольором Різдва. До речі, їх будинок зберігся і понині, і багато шведів вкажуть містечко Сундборн як must-have для туристичного візиту, оскільки вони дуже поважають свого земляка. Репродукції картин художника красуються мало не в кожному другому шведському будинку. Недивно, бо творчість Ларсона служить талісманом любові, сімейного щастя і затишку.

Кожен може вибирати ту зиму, яка йому до душі. Але все-таки дивитися на неї очима Пушкіна, як на красуню і чарівницю, мабуть, цікавіше. Адже в наших широтах вона все одно неминуча, тож краще вітати її з любов’ю. Красивої, пухнастої і затишної усім зими!

Читати далі →

Леонардо да Вінчі: геній чи божевільний?

Написано Образ Мистецтва

«Хто знає все, той може все. Тільки б дізнатися – і крила будуть! ».

Леонардо да Вінчі

Зроблені да Вінчі винаходи і відкриття охоплюють понад 50 галузей знань, повністю передбачаючи напрямки розвитку сучасної цивілізації. В 1499-му Леонардо для зустрічі французького короля Людовика XII сконструював дерев’яного механічного лева, який зробивши кілька кроків, розпахував свою грудну клітку і показував нутрощі, заповнені ліліями.

Вчений є винахідником скафандра, підводного човна, пароплава, ластів. У нього є рукопис, в якому описується можливість занурення на велику глибину без скафандра завдяки використанню особливої ​​газової суміші, секрет якої він свідомо знищив. Щоб її винайти, необхідно було добре розбиратися в біохімічних процесах людського організму, які абсолютно не були відомі в той час.

Це він першим запропонував встановлювати на броньованих кораблях батареї вогнепальних знарядь і таким чином подав ідею броненосця.

Леонардо винайшов вертоліт, велосипед, планер, парашут, танк, кулемет, отруйні гази, димову завісу для військ, збільшувальне скло (ще за 100 років до Галілея).

Да Вінчі винайшов текстильні машини, ткацькі верстати, машини для виготовлення голок, потужні підйомні крани, системи осушення боліт за допомогою труб, арочні мости. Він створив креслення комірів, важелів і гвинтів, призначених піднімати величезні тяжкості, – механізми, яких не було в його час.

Вражає, що Леонардо докладно описує ці машини і механізми, хоча їх і не можна було зробити в той час через те, що тоді не знали шарикопідшипників. Тільки в малюнках Леонардо започатковувались ідеї таких механізмів.

Іноді здається, що да Вінчі просто хотів дізнатися якомога більше про цей світ, збираючи інформацію. Навіщо вона йому була потрібна в такому вигляді і в такій кількості? Відповіді на це питання він не залишив.

Навіть через п’ять століть загадки і таємниці генія епохи Відродження не перестають дивувати наших сучасників.

Леонардо був шульгою, писав справа наліво в дзеркальному зображенні. Ранні його записи зовсім не читані, але з часом дзеркальне письмо набуло певної форми та стилю.

Встановивши накреслення окремих літер, деякі дослідники навчилися читати його звичайно, справа наліво. Здавалося б – ключ знайдений! Але нерозбірливість почерку – це півбіди. Леонардо ще мав звичку писати по слуховому методу, то поділяв склади одного слова, то несподівано складав кілька слів в одне. Додайте до цього неосяжність знань, доступних лише фахівцям різних областей. Все це не могло не вводити дослідників в оману. Ось тому майже всі таємниці генія залишаються для людства нерозгаданими.

Більшість робіт майстра закладені шифруваннями, щоб його ідеї розкривалися поступово, у міру того, як людство до них “дозріє”. Вчені тільки в минулому році, через п’ять століть після смерті Леонардо да Вінчі, зуміли розібратися в проекті його саморушного візка і побудувати його. Цей винахід можна сміливо назвати попередником сучасного автомобіля.

Тут ми і поставимо питання: чим відрізняється божевільний від людини з ясними свідомістю та мисленням? Друга бачить свої помилки, непродумані вчинки та має критичне мислення, і разом з цим намагається їх виправити, або, хоча б, не висвітлювати для інших. На відміну від першої.
Судячи з того, що Леонардо зашифровував свої замітки та спостереження в нотатник із певною структурою та сенсом, можна зробити висновок, що він – митець з рідкісним та неймовірно творчим складом розуму.

В основі художнього мистецтва Леонардо да Вінчі покладав знання про світло і тіні.

У своєму нотатнику він писав: «Картина буде добре виглядати тоді, коли розподіл світла і тіней правильні… Якщо художник не використовує тінь, то можна сказати, що він уникає своєї слави; справжні шанувальники мистецтва не оцінять таку роботу».

Саме він винайшов техніку chiaroscuro – зіставлення світла і темряви, в якій використовують контрасти для додання формам обсягу. Цю техніку можна вілслідкувати в усіх його роботах. До речі, витвори майстра притягують та зацікавлюють не тільки його особливим виконанням, але й прихованим сенсом в кожному з них.

Найобговорюванішою стала робота майстра – Джоконда. Кажуть, що саме моделі Мони Лізи великий художник зобов’язаний своєю смертю. Що багатогодинні виснажливі сеанси з нею винищили великого майстра, оскільки сама модель виявилася біовампіром. Про це говорять і понині. Як тільки картина була написана, великого художника не стало.

Над розгадкою таємниці усмішки Мони Лізи дослідники б’ються вже багато років. Чи не щороку знаходиться вчений, який повідомляє: “Таємниця розкрита!” Деякі вважають, що різниця сприйняття виразу обличчя Джоконди залежить від особистих психічних якостей кожного. Комусь воно здається сумним, комусь – задумливим, комусь – лукавим, комусь – навіть злісним. А дехто вважає, що Джоконда зовсім навіть і не посміхається! Інші вчені вважають, що справа в особливостях художньої манери автора. Нібито Леонардо так по-особливому накладав фарби, що особа Мони Лізи постійно змінюється. Багато хто наполягає на тому, що художник зобразив на полотні себе в жіночому вигляді, тому й вийшов такий дивний ефект.

Також є версія, що художник, який нібито був бісексуалом, намалював не себе, а свого учня і помічника Джіана Джакомо Капротті, який знаходився поруч з ним протягом 26-ти років. На користь цієї версії наводять той факт, що Леонардо залишив цю картину йому в спадок, коли помер в 1519 році.

Окремої уваги потребують думки медиків. Стоматолог і за сумісництвом експерт по живопису Джозеф Борковські вважає, що вираз обличчя Мони Лізи типовий для людей, які втратили передні зуби. А японський доктор Накамура виявив ураження куточка лівого ока Джоконди і зробив висновок, що вона схильна до серцевих захворювань і страждає астмою. Ще одну версію – про паралічі лицьового нерва – висунули отоларинголог Азур з Окленда і датський лікар Фін Беккер-Хрістіансен, який запропонував звернути увагу на те, що Джоконда правою стороною посміхається, а лівої кривляється. Крім того, він виявив у Мони Лізи навіть симптоми ідіотизму, мотивуючи їх непропорційністю пальців і відсутністю гнучкості в руці. Зате, на думку британського лікаря Кеннета Кіла, на портреті просто-напросто передано умиротворений стан вагітної жінки.

Створюючи фреску “Таємна вечеря” Леонардо да Вінчі дуже довго шукав ідеальні моделі. Ісус повинен втілювати Добро, а Іуда, який вирішив зрадити його на цій трапезі, – Зло.

Леонардо багато разів переривав роботу, вирушаючи на пошуки натурщиків. Одного разу, слухаючи церковний хор, він побачив в одному з юних півчих досконалий образ Христа і, запросивши його в свою майстерню, зробив з нього кілька начерків та етюдів.

Минуло три роки. “Таємна вечеря” була майже завершена, однак Леонардо так і не знайшов підходящого натурника для Іуди. Кардинал, який відповідав за розпис собору, квапив художника, вимагаючи, щоб фреска була закінчена якомога швидше.

І ось після довгих пошуків художник побачив як в стічній канаві валялася людина – молода, але передчасно одряхліла, брудна, п’яна і обірвана. Часу на етюди вже не було, і Леонардо наказав своїм помічникам доставити його прямо в собор. З великими труднощами його притягли туди і поставили на ноги. Людина толком не розуміла, що відбувається, і де вона знаходиться, а Леонардо запам’ятовував на полотні обличчя людини, яка погрузла у гріхах.

Коли він закінчив роботу, жебрак, який до цього часу вже трохи прийшов до тями, підійшов до полотна і закричав:

  • Я вже бачив цю картину раніше!
  • Коли? – здивувався Леонардо.
  • Три роки тому, ще до того, як я все втратив. В ту пору, коли я співав у хорі, і життя моє було сповнене мрій, якийсь художник написав з мене Христа…

Дама з горностаєм (1489-90). Цей портрет був намальований за кілька років до Мони Лізи. Виконано в техніці chiaroscuro. У ньому видно світловий контраст світла і тіні, що надає фігурі глибину.

Нещодавно науковці виявили, що цій остаточній версії портрету передували дві попередні. Незмінним залишилося лице, зачіска та прикраси пані. Проте змінилася сукня та положення рук. Горностай з’явився не одразу та мав інше хутро.

До речі, про деякі картини майстра сучасні дослідники знають завдяки збереженим копіям і спогадам сучасників да Вінчі. Наприклад, доля оригіналу роботи «Леда і лебідь» до цих пір невідома. Історики вважають, що картина, можливо, була знищена в середині сімнадцятого століття за наказом маркізи де Ментенон, дружини Людовика XIV. До нашого часу дійшли начерки, зроблені рукою Леонардо, і кілька копій полотна, виконаних різними художниками.

Леонардо да Вінчі ніколи не поспішав закінчити твір. Він вважав, що незакінченість – обов’язкова якість життя. Закінчити – означає вбити! Повільність творця була дивовижною, він писав свої полотна роками. Міг зробити два-три мазка і віддалитися на багато днів з міста, наприклад, упорядковувати долини Ломбардії або створювати апарат для ходьби по воді. Майже кожен з його значних творів – “незавершенка”. Багато з них були зіпсовані водою, вогнем, варварським зверненням, але художник ніколи не виправляв ушкоджень, немов давав право життю втручатися в його творчість і щось підправляти.

Якби да Вінчі не намалював жодної картини, то його б запам’ятали як талановитого вченого, винахідника і письменника. Насправді, саме поєднання здібностей в області мистецтва і володіння наукою зробили Леонардо прекрасним художником.

Читати далі →

Норман Паркінсон. Як фотографувати красиво.

Написано Образ Мистецтва

Його роботи знає весь світ. Ці знімки демонструють зародження особливого стилю фотографа, які протягом багатьох років створювали окремий жанр фотографій для обкладинок журналів.

Норман Паркінсон був впевнений, що фотографія – це не мистецтво, а чаклунство. Вона зачаровувала його точно так, як і поява нового візерунка в трубці калейдоскопа, який був його улюбленою дитячою іграшкою.


Норман Паркінсон – один з найважливіших фотографів у світовій історії. Він зробив своєрідну революцію в зйомці моди, коли в 1940-х роках вивів моделей із студійного середовища в набагато енергійнішу вуличну обстановку. Не останню роль у багатьох його фотографіях зіграв гумор. Паркінсон говорив, що ніхто не має права робити нудні фотографії.

Паркінсон почав знімати в 1931 році, працюючи асистентом у фотоательє. Правда, незабаром його звільнили за невиконання своїх прямих обов’язків. Але без рекомендації не залишили, написавши: “Дуже оригінальна молода людина. Можливо, стане фотографом”.

Норман Паркінсон став найбільшим британським фотографом, відомим у всьому світі. Він працював з провідними журналами свого часу: Vogue, Harper’s Bazaar, Bystander, Town and Country, Life. За своє життя майстер зробив портрети багатьох моделей, акторів, музикантів, політиків, членів британської королівської сім’ї та інших знаменитостей.

У Паркінсона розвинулося чудове чуття на нові таланти. Серед відкритих ним зірок – Нена фон Шлебрюгге, американська фотомодель шведського походження, матір Уми Турман. Фотограф зробив її перші тестові знімки, помітивши майбутню суперкрасуню ще в підлітковому віці в Стокгольмі. Незабаром вона переїхала в Лондон і продовжила кар’єру.

У 70-ті роки знімальна група Нормана була першою, допущеною за залізну завісу. Фотограф проїхав по Радянському Союзу більше 7 000 км і зробив ряд знімків моделі і актриси Джері Холл для британського Vogue.

Про Паркінсона говорять, що він вивів англійську фотографію на вулицю. До нього зйомки проходили в студії, а моделі зберігали статичність. Паркінсон же вдихнув життя в модну фотографію.

Він знімав на тлі природи красиво одягнених дівчат, які гримасували і сміялися, дуріли і активно рухалися. Харизматичний і ексцентричний вусань під два метри зросту, Норман Паркінсон, одним своїм виглядом міг розкрити самих скутих моделей.

Паркінсон був новатором у своїй справі, завжди був вірний фотографії до кінця. Він продовжував знімати до 1990 року, коли у Сінгапурі він пішов з життя у віці 77 років.

Читати далі →

Едвард Мунк

Написано Образ Мистецтва

Автор знаменитого “Крику” Едвард Мунк був людиною нервовою: він боявся природи, усе життя його самого і його близьких переслідувала смерть і хвороби, а стосунки з жінками призводили художника до депресії. І, звичайно, усе це не могло не відбиватися в його картинах.

Мунк і його картини

Едвард Мунк. Розлучення. 1894 рік

Норвежський письменник Рольф Стенерсен пише, що свої твори художник сприймав як власних дітей: розсердившись, він їх карав. Одним з видів покарань було так зване кінське лікування (hestekur): Мунк виставляв невдалі, на його думку, полотна на вулицю, де лив дощ, свистів вітер і було холодно. Через це багато робіт – наприклад, “Розлучення” (1894) – погано збереглися і потребують реставрації. За іншою версією, така “обробка” полотен була пов’язана з бажанням художника добитися ефекту вицвілої, мато­вої, потертої поверхні, що нагадувала фреску або пастель. Випадкові потьоки, що з’явилися, наприклад, сліди пташиного посліду, ставали частиною картини – як в “Ножній ванні” (1912-1913). Мунк був невтомним экспе­римента­тором: він сильно розбавляв масляні фарби, додавав туди крейду, використовував яєчну темперу, пробував в якості єднальних речовин казеїн і кістковий клей.

Едвард Мунк. Ножна ванна. 1912-1913 роки

Мунк і природа

Едвард Мунк. Крик. 1893 рік

Мунк сприймав природу як щось драматичне і небезпечне: природні явища викликали у нього найсильніші переживання. На знаменитій картині “Крик” (на берлінській персональній виставці 1893 року картина носила назву “Крик природи“) жахлива істота втілює кричущий захід. Криваво-червоний захід сонця викликав у художника жах і відчай, про яких він пише в знаменитій щоденниковій замітці від 22 січня 1892 року :

“Я гуляв по дорозі з двома товаришами. Сонце сідало. Небо раптом стало криваво-червоним, і я відчув вибух меланхолії, що гризе болі під серцем. Я зупинився і притулився до огорожі, смертельно втомлений. Над синьо-чорним фьордом і містом лежали кров і язики полум’я. Мої друзі продовжували гуляти, а я залишився позаду, трепечучи від страху, і я почув нескінченний крик, що пронизує природу”.

Ніякої благодатності Мунк в природі не бачив і сприймав її як потужну згубну силу. Що стосується людей, то, за словами одного з біографів Мунка, Рольфа Стенерсена, художник вважав їх не хазяїнами природи, але “Хвилями духу і матерії”, здатними дематеріалізуватися, набувши іншої форми. Мунк вірив в примари і цікавився спіритизмом, а тілесна оболонка була для нього умовністю: не випадково навколо фігур на його картинах нерідко можна побачити хвилеподібні лінії, як від каменів на воді.

Мунк і смерть

Едвард Мунк. Смерть в кімнаті хворого. 1893 рік

Сім’ю Мунка переслідували біди: коли йому було п’ять років, від туберкульозу померла його мати, а через десять років він втратив улюблену сестру. Пізніше інша сестра опинилася в клініці для психічнохворих (1894), а його брат помер у віці 30 років (1895). Ці події потрясли Мунка, і у своїх роботах (починаючи з “Хворої дівчинки”, написаної в 1885-1886 роках) художник постійно повертався до тем хвороби і втрат. У його майстерні завжди знаходився той же стілець, що фігурував на цій картині (там видно край сидіння), і, по словам друга Мунка Йенса Тііса, Мунк говорив, що на ньому “ми усі сиділи, хворіли і помирали”, зв’язуючи предмет з травматичними подіями. Крісло з високою спинкою і гнутими ручками, зображене на картині “Смерть в кімнаті хворого” (1893), зустрічається на декількох картинах майстра (найвідоміша з них – автопортрет “Хворою іспанкою” 1919-1920 років). При цьому нещастя були і джерелом натхнення: “Без страху і хвороб моє життя було б човном без керма”.

Едвард Мунк. Смерть в кімнаті хворого. 1893 рік

Оптимістичнішими його картини стали після лікування в психіатричній клініці Даніеля Якобсона в Копенгагені в 1908-1909 роках, проте колишньої напруги і потужності в них вже не було.

Мунк і жінки

Едвард Мунк. Вампір (Любов і біль). 1893 рік

Едвард Мунк користувався успіхом у жінок, але постійно вплутувався у любовні історії. Одна з його муз, Дагні Юль, була справжньою роковою жінкою 1890-х років: творча непередбачувана особа, яка зводила з розуму багатьох. Інша – Тулла Ларсен – вимагала весілля і, як вважав Мунк, переслідувала художника. Під час однієї зі сварок, що сталася в 1902 році, він був поранений з пістолета в ліву руку – один з пальців назавжди залишився покаліченим.

Едвард Мунк. Ревнощі. 1895 рік

Цей невдалий роман був одним з чинників, що призвели до депресії, яка супроводжувалася параноїдальними ідеями і алкоголізмом. Під час восьмимісячного лікування в клініці Якобсона Мунк написав дуже страшну казку про Альфу і Омегу. Омега зраджує Альфі з тваринами, породжуючи від них дітей, а він вбиває її, після чого гине від помсти диких звірів. Такі жінки – часті героїні його картин (“Вампір” з Музею Мунка в Осло, “Ревнощі” з колекції Расмуса Мейера у Бергені, “Попіл” з Національного музею мистецтва, архітектури і дизайну в Осло), гравюр (“Соломія, або Автопортрет з Євою Мудоччі”) і щоденникових записів.

Читати далі →