Люди ходять в кіно з трьох причин: посміятися, поплакати і полякати себе. Глядач добровільно платить гроші, щоб кричати від жаху, закривати обличчя руками і розхитувати свої нерви.
Дослідники стверджують, що однією з причин перегляду фільмів жахів є підсвідома жага до поведінки первісних людей, а саме -до оцінки міри небезпеки.
Стівен Кінг так описує потребу людини в страшних історіях: “Один критик припустив, що якщо американський футбол став вуальованою версією побоїща, то фільми жахів стали сучасною версією лінчування. Особисто я вважаю за краще дивитися найагресивніші фільми жахів для того, щоб підняти дверцята клітини свого цивілізованого розуму і закинути кошик сирого м’яса голодним алігаторам, які плавають в цій підземній річці”.
Проте, жанр “хоррор” був дуже популярний ще з початку XX століття.
У 30-і роки голівудські фільми жахів нагадували страшні казки для дітей. Серед головних героїв виступали вампіри, перевертні, чудовисько Франкенштейна, мумії та інша нечисть. Подібні фільми відносилися до індустрії розваг і були повністю комерційними.
У 60-х роках Альфред Хічкок повністю модифікував цей жанр.
Шлях був від невпевнених спроб німого кіно в ранній період до оволодіння майстерністю сценариста. Освоївши відповідальний підхід до алгоритму сюжету, він наближався до винаходу “саспенса“. За освітою він був інженером, а логічне мислення привело його до жанру детектив, в якому він створив безліч канонічних картин. Молодий клерк потрапив в кінематограф, коли він тільки зароджувався. Для Хічкока робота на студії була тільки підробіткою, він випробував безліч професій в кіно. Увесь отриманий досвід послужив Хічкоку хорошу службу, оскільки він навчився майстерно посилювати драматичну тональність і коригувати жанрове забарвлення.
Особливо його цікавила зворотна сторона життя середнього порядного громадянина. Безтурботне життя − фальшива обкладинка, за якою люди приховували свої таємні бажання і вади. Дивне і страшне у буденному стало його знахідкою. Це виділяло його картини. Психологічний підхід до осмислення персонажів привів його до улюбленої теми − роздвоєння особистості.
Роман “Псіхо” написав Роберт Бліх, який раніше працював в жанрі містичної фантастики і вигадував історії на зразок “Око мумії“, що не приносили великого доходу. Бліх перемкнувся на тему реалістичнішу і жахливішу на його думку. “Я зрозумів, що справжній жах ховається не у потойбічному світі, а в наших черепах”. Незадовго до написання роману сталася важлива для американського суспільства подія − Ед Гейн був звинувачений у вбивстві жінок і знущанням над тілами. Цю історію Роберт Бліх узяв за основу для створення свого персонажа − Нормана Бейтса. Найбільше його уразило, що такий жорстокий вбивця жив в глибинці, адже у той час вважалося, що саме велике місто −є порочним місцем, яке псує людей.
Роль Нормана припала акторові Ентоні Перкінсу. Хічкок відразу затвердив його на роль. Зовнішність Перкінса була повністю протилежна до опису Нормана. Для Хічкока було важливо не лише, що Перкінс наділений красою і витонченістю, але щоб глядачеві він був приємний, і щоб глядач перейнявся його історією. Цей актор, на думку Хічкока, міг прославити образ Нормана, зробити його інтелігентним і вишуканим.
Створити у фільмі відчуття занепокоєння, тривоги, того самого саспенса за допомогою однієї лише картинки було складно. Вражаючий музичний супровід створив композитор Бернард Херман. Він добився того, що глядачі скрикували на сеансі. Використовуючи тільки струнні інструменти, він підкреслив лаконічність чорно-білої картинки і чітко позначив акценти в потрібних моментах.
Сцена вбивства у ванні і зовсім вважається критиками найстрашнішою в усій історії світового кіно. Ці три хвилини знімали цілий тиждень. Складною сцена стала технічно через суворі цензурні обмеження. Тут режисер проявив свої навички монтажера. Використовуючи техніку “стакато” при монтажі, вдалося імітувати процес вбивства, поєднуючи кадри навмисно затемненого образу вбивці з ножем, самого ножа і жертви. Той факт, що жертва в цій сцені гола (принаймні це вселялося глядачеві, насправді на актрисі був замаскований бандаж тілесного кольору) створював дуже важливий для саспенса настрій − страшний, огидний і жахливий не десь у вигаданому світі − в замку Дракули або якому загадковому лісі в невідомій країні − воно тут, поряд з нами, може виявитися за закритими дверима сусідського будинку. Зло входить не просто у буденний світ людини, а в його інтимну особисту зону, де він голий не лише буквально, але і фігурально − голі його страхи, потайні думки, його душа.
Так кіно розширює межі. Цей фільм вже не просто хоррор, це психологічний трилер, ґрунтований на реальній історії. Тобто показана незручна правда – скелети в шафі, які прийнято ховати.